Рай
Шрифт:
З’являється в уяві кінь, запряжений в дрожки; пасажири, розбійники, щосили батожать тварину і регочуться. Перед очима тваринки почеплена табличка з написом: «Ідея» і з образом шаньки, повної вівса. Кінь летить до краю безодні, давлячи і калічачи стрічних, а розбійники з азартом стьобають його і збираються сплигнути в останній момент на землю.
Картина така небезпечна, що Антон Никандрович оглядається, чи хто–небудь не помітив її, і зауважує, на відстані півкварталу, жовту фізіономію, якій належить лопух. Пожований суб’єкт волочиться назирці. «А! стежить, але перехитрю»… Замість повернути ліворуч на коротку дорогу додому, завертає Антон Никандрович на праву сторону; раптом спиняється
Кінь, фіялковоокий кінь вороної масти, промовив до Антона Никандровича:
— Чого дивишся, діду? Іди скоріше геть, бо й з тобою те буде!
Антон Никандрович вихопився з двору через другі ворота; обкружив квартал і пішов низинною дорогою, по колишньому річному дну, до свого кубла.
ПРИРОДА І ХАТА
Антон Никандрович сидить на ліжку і дивиться крізь вікно на шпака, що встрибує в свою келію, підняту на сірій жердці з покрівлі сусіднього домика. Заплющивши очі, переживає стан нервового збудження, без зорових вражень. Потроху заспокоюється і відчуває, що в повітрі морозно. Включає електричну пічечку на столі. Вдихає теплий струмок над ясно–червоними спіралями: легко і приємно на серці.
Асистент з горловою виразкою зник; з’явився натомість Олександер Астряб і попередив:
— Жінка, на прізвище Молоточкіна, казала, що прийде підлогу мити.
— Молоточкіна?.. Не жінка — комета! (помарилося: комета розбиває землю, а срібний старушок ридає під акацією).
Астряб розчинив вікно; так широко розчинив — голубі вітрила хлюпнули в кімнату, вдарили об стіл.
— Що ви робите? — скрикнув стариган, замотуючи собі горло картатим зеленим шарфом.
— Не бійтесь повітря! На дворі тепло.
— Я вернувся з лікарні і знаю, що надворі тепло. Але мені холодно.
Антон Никандрович сильно підкреслив голосом слово «мені». Запротестувавши проти свіжого повітря, він через декілька хвилин відчув, як солодко, як розкішно вливається в груди тепло; як приносить в жили і в рамена молоду міць.
«… Самому дивно, — думає він, — чого сиджу в окаянній кімнаті? В’язень чи що?»
Астряб припускає:
— Було б непогано пройтися над річкою.
— Ви думаєте? — перепитує стариган і береться за капелюх.
Вимальовується перед очима світлошоколядна річка — спокусниця; річка, що мчить орлицею, проводить праве крило при глиняних кручах, ліве — при дамбах та вербах.
Антон Никандрович поспішає, під руку з молодим приятелем, вибратися з осоружного півтемного коридору, з вулички, перерізаної чорним струмком, з вокзального району, повного свисту, шипіння, брязкоту, вугільної порохняви, перемішаної з парою над блискучим тисячострунням рейок і коробчано–червоною гусінню поїздів, — поспішає, ступаючи
Немає в природі торжественнішого твору, ніж камінні будівлі, вкороновані снігами та овіяні лазурною красою небесною; здається, там перебуває — в найвищому місці на землі — від споконвіку непокірний дух: примушує людину з божевільною сміливістю, йдучи на смерть, кидати прокляття в обличчя всевладному, хто поневолює і змушує миритися з ницістю.
Магнетично–синіми самоцвітами, з’єднаними в безперервну низку, заступають обрій гори.
Антон Никандрович довго дивився в далечінь, зворушений і зачарований.
— Олександре, чого вони манять до себе? серце забирають; я не маю спокою, дивлячись на них.
— Здається — прагнення до чудесного, що нам привиділося в дитинстві; але ми не знайшли його, коли повиростали.
— Можливо. А ще?
— Іти по страшних стежках: небезпека манить.
— Ви любите мандрувати?
— Дуже. Через те й стратив юність.
— Не жалійте! Я хотів би скинути тридцять років — ви молоді, не уявляєте цього почуття. Старість ми помічаємо на собі несподівано, багато разів підряд; і кожного разу сприймаємо, як хворобу, як нещасливий випадок, що трапився з нами; думаємо: це не обов’язкове, можна було запобігти… Бо душею ми ж молоді: душа не старіє!
— Одне запитання, — сказав Астряб. — Припустім, вернулася молодість… яка мрія була б найбільшою?
— Мрія? Розкривати світу, як поему — на сторінці чи на листку притулилась червона комаха… Споріднюватися з свіжими силами навколо. Поки відгороджені ми від природи стіною друкованого паперу і безглуздим ладом, — немає нам ні щастя, ні здоров’я. Замість утраченого блаженства — пиятика, розпуста, гра чорних пристрастей; омани бродять навколо душі, витанцьовують непристойний танець під роздерисердний вереск. А скалічена природа мститься: стьобає бичами недуг, аж поки, як порожні колоски, поляжемо в передчасній старості. Замість того, щоб хоч мужньо відійти від життя, відійти з примиреністю, ясністю вечірнього сонця, ми з прокляттям катованого звіра віддаємо останній подих. ПосЛіпли душами, загубили природу, як священний дар. Маса часописного друку, що з злими лайками день у день котиться перед очима, стала любіша від моря. А я ж люблю солоний вітер, що зриває піну з прибою, мов воїн — хорасанську намітку з бранки… вітер від сонця, одинокого, ніби перлина в мушлі. Здається, стихія моря належить юності, це — правда?
— П’ять років збосякував при березі.
— Але не думайте, що повертаю до минулого. Цікаво, скільки до моря? Буде сто двадцять?
— Приблизно, буде.
— Ох, далеко; а ввижається: чую, як стугонить за горами; чую, як дихає.
Антон Никандрович трішки повертає голову і прислухається.
— Ні, мовчить! Ви не думаєте, що я — чоловік ненормальний?
— Нормальніший, ніж я.
— Перебільшення! Мандруємо далі: от — ліс… його загадковість і небезпечність, особливо — небезпечність заплутатися в гріхах…
Раптом Антон Никандрович заговорив, ніби зовсім інша людина:
— Постійно жити в лісі — погано, як і коло моря. Я скажу чому: голодно! Голодно і нудно. Правда, в лісі привітніше, ніж коло моря: тут кожна рослина прихиляється; на поляні повно злагоди, теплого цвіту; все різноманітне, близьке до душі, — не так, як на морі, де очам гарно, а все холодне, крім каміння та піску…
— В такому разі, — сказав Астряб, — не розумію, чому так манить вас?
— Голубчику, я ж не кажу, щоб завжди жити біля моря, чи в лісі, чи на горах. Але мандрувати! Подивитись і — додому: в степ… що може бути краще за нього? Помиляється, хто думає, що на світі є Едем, прекрасніший, ніж степ!