Рай
Шрифт:
Колись казали: корінь науки гіркий, а плоди її солодкі. Антонові Никандровичу від най солодшого кореня слов’янської філології вигналось дерево з найгіркішими плодами: душевною недугою, що, між іншим, означується в блаженненькій, а разом і болісній посмішці на вустах, незгодженій з виразом очей; одинокістю зацькованого вовка; накинутим на плечі, хоч тепер і літо, пальтом, з якого «сипляться павуки».
Костюм Антона Никандровича має свою історію. Бувши в столичному місті, професор відвідав універсальний магазин і пильно роздивився на відділ готового одягу. Другого дня піднявся з ліжка о п’ятій годині, — чорти навкулачки билися, —
Антон Никандрович вислухав продавця: «Ну, ви щасливий чоловік! Тільки один костюм і був на вашу мірку»; вислухав, а потім вийшов на тихі води універмагу.
Придбавши костюм за місячний заробіток, він відчув, що в нього зрушені ліві ребра і поняття про соціялізм.
Через рік придбання втратило свій пшенично–піщаний відтінок. Потерлося. Через місяць після темного фарбування збіглося і набуло безнадійного–пожмаканого «колгоспно–бригадного» вигляду. Тільки чорна краватка з золотистими ромбиками, стягнута мідною двобулавчаткою між краями білого комірця, освіжує одяг.
Черевики Антона Никандровича схожі на галери, пооббивані з запорізьких гарматок.
Похитуються коло скель, коло книжок, покладених купками на долівці. Книжковий скарб, кольористий спинками, збився також по кутках, а далі піднявся, спираючись на вузькі полички, по всіх стінах, аж до стелі. Частина затрималась на столі, цегла коло небудованої споруди.
На підвіконні та присуненому до нього табуреті — речі, найнеобхідніші для самітника: примус, таз, відро, каструля, миска, ложка, ніж і різні дрібниці в тому характері.
Кімната тісна. Якби хто–небудь взяв колосальну сокиру і відрубав шматок коридору, затулив його з однієї сторони стіною й вікном, а з другої — стіною з дверима, то мав би таку саму келію.
І треба додати літо. Хоч воно, заглянувши вранці до стари гана, відійшло на гори, але золото його прозорою рідиною застигло в шибках на цілий день. В одному місці, на ранішньому прузі, стеклось в огнистий червінець і тихо сунеться навкоси, поза шибкою.
Стариган, що видужує наодинці, кинув пальто собі на плечі, бо холодно йому; навіть електричну плитку на столі включив і вдихає повітря над нею: гріє бронхи.
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
Антон Никандрович, посміхаючись, перегортає томик, а знає, що недалеко — з’явець, побачити якого неможливо: тільки в стані великої ясности душа відчуває його присутність. З’явець невидимий і одночасно білий, як алябастер; худий, кістки та шкіра! і на шиї в нього багряниста Виразка. Поворухнеться Антон Никандрович, з’явець теж рушає з місця; через те доводиться кам’яніти, удаючи поглибленого в книжку. Дихати важко; щоб зостатися живим, Антон Никандрович вдихає теплий струм
Хвороба, що в’язала Антона Никандровича до постелі, проминула, а з’явець незримо світиться біля вікна.
Бездітний філолог дуже любив свого вихованця, асистента Бориса Розумовського, хлопця роботящого, обдарованого. Покладав надії, як на сина. Під час мобілізації Розумовського «призвали», і він служив на воєнному кораблі в Ленінграді. Писав, що служити тяжко; скаржився на нездужання. Медична комісія зрештою второпала: в Розумовського туберкульоза горла. Через місяць асистент опинився в санаторії для сухотних, на березі моря, і звідти сповіщав про свою надію на новий спосіб лікувати горлові сухоти за допомогою розчину золота. Вернувшись від моря, жалівся, що трудно ковтати їжу. Його помістили. в клініку до «світил», і там він скоро став худнути і ходити нетвердо. Восени асистента похоронили. Тоді прийшла черга хворіти Антонові Никандровичу.
Він читав лекцію у флігелі — для «заочників». Ззаду віяло на нього січневим снігом крізь дірку від недавно вийнятого англійського замка. Надвірні двері, що вели в коридорчик, були розчинені.
Цілі тижні голова ціпеніла від грипи; потім з’явилася ангіна, а за нею запалення легенів.
Прийшли якісь чудні ускладнення. Багатирський організм подужав напасті, за винятком незрозумілого серцевого розладу.
Одного ранку, читаючи лекцію студентам другого курсу, Антон Никандрович відчув смертельну чорну неміч у грудях. Замовк і поклав голову на катедру. Студенти винесли його і поклали в канцелярії на цератовій канапі. Приходив лікар; щось давав проковтнути, щось запити. У хвилину, коли трепет і болі в грудях стали нестерпними, Антон Никандрович тихо промовив: «Я вмираю…»
Приїжджала карета швидкої допомоги; лікарка, з невідомих причин зла на старого, недовірливо спитала, що болить, і сердито запропонувала серцеві ліки моментальної дії, з страшною назвою, на взірець «динаміту».
Довгі місяці після вибухової рідини Антон Никандрович лежав дома.
Студенти цілими курсами навідувались до нього; приносили троянди, ясмини, жоржини. Завжди вони глузували з нього, незграбного старого слона, і глибоко любили за добрість і справедливість.
У березні старий почав ходити з бамбуковим ціпком по тротуару. Часто спинявся, про щось думав, як журавель на леваді.
Вернувшись у кімнату, брав дзеркало і, розкривши рота, розшукував виразку в горлі.
Одного разу він сказав Спиридонові Серпокрилу, своєму гостеві:
— Подивіться сюди! Здається, вона тепер велика.
— Хто — вона?
— Звичайно, язва…
Серпокрил прихилив голову, рудішу, ніж соняшник, схожий на фельдмаршальський еполет, і втопив прозеленкуваті очі старому в горло:
— Нема нічого.
— Неправда!.. Я сам її помічаю. Соромно дурити колегу. Ви завжди говорите речі, мені неприємні.
Серпокрил сміявся.
Розгніваний без міри стариган закутувався по щоки в пальто, що мало колір дорожньої куряви; сидячи, каменів на залізному ліжку.
Думка про неминучу смерть від горлової хвороби за–корінилася до дна душі.
В скорому часі почав світитися з’явець коло вікна.
Полиставши томик, Антон Никандрович переводить погляд на незримого асистента і питає:
— Що на тім світі?
— Скорбота незносима!..
— Як?! Ви повинні ввійти в Едем, як чесна людина.