Пульс безконечності
Шрифт:
— Слухай-но, та ти ж зовсім як крижинка! Почекай, я зараз запалю вогнище…
— Не треба, — зупинила вона його. — Не треба. Ти мені нічим не зможеш допомогти.
Павло хотів було встати, але вона його втримала.
— Спасибі тобі…
— За що?
— За крапельку весни… Ти пробач мені, я зараз піду. Мені пора.
Дівчина раптом зблідла і заплющила очі.
— Ти тільки не бійся, це не буде страшно…
Сажин ошелешено дивився на неї.
— Я просто піду… І все. Спасибі тобі…
Він хотів щось сказати і затнувся. Дівчина повільно танула в нього в руках. Вона ставала все прозорішою і прозорішою, поки не зникла зовсім. Павло обережно торкнувся рукою землі, де щойно сиділа дівчина. Квітка знову згорнула пелюстки і низько похилилася. Кущик в’янув просто
— Павле! Павле! — Юсіка немилосердно трусила Сажина за вилоги комбінезона.
Він лише стогнав, але не приходив до тями. Тоді вона з останніх сил почала бити його по щоках. Нарешті він розплющив очі.
— Квіто… — простогнав.
Юсіка знесилено опустилася на теплий сніг.
— Що сталося? — спитав Павло і побачив зорі.
Бездонне, чорне небо всіяне міліардами зірок.
— Зірки… — не вірячи своїм очам, прошепотів він. — Зірки!
— Поглянь туди, — показала рукою Юсіка.
На обрії нічними вогнями сяяло місто. До цього часу воно ховалося в неймовірній дисперсії світла, а зараз відкрилось у всій своїй красі.
— Дійшли… — прошепотів Сажин.
Він насилу підвівся й допоміг устати Юсіці. З його кишені вислизнула золота ботанізирка і, вдарившись об наст, розкрилася, але вони не помітили цього. Похитуючись, підтримуючи одне одного, вони йшли до міста.
Щастя переповнювало Сажина. Все довкола теж стало прекрасним і промінилося щастям. Павло сам не помітив, як почав декламувати:
Вві сні
ти маришся мені
Уся у зорянім вогні…
В серпанку сліз.
В сум’ятті кіс.
Як спалах світла в бурштині;
Як блискавиці синій жар,
Як грому дальнього удар,
У пам’яті
застигла
ти…
Сажин читав один із нових віршів Юрати Барвіта, читав на повен голос — звідки й звуки бралися в пересохлому горлі, а Юсіка, змучено всміхаючись, дивилась на нього сяючими очима.
У сонний хлюпіт
давніх літ
В зелено-пінній глибині
Крізь пам’ять збурену -
політ…
Приходиш ти
лише вві сні -
Крізь біль,
крізь сміх,
крізь теплий сніг,
Крізь зір проміння голубе…
І знов
цілую я
тебе!
Вони йшли до міста, а на снігу залишився розкритий золотий квадрат, схожий на старовинний портсигар, Легкий вітерець лизнув його сніжним язиком, вихопив з нього якісь почорнілі зів’ялі пелюстки і поніс їх у пустелю.
ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ
Право наказу
Якщо хто-небудь гадає, що робота на станції “Проект Сандалуз-ІІ” — суцільна героїка і подвиг, то він глибоко помиляється. Звичайно, коли прилітаєш на Землю у відпустку, приємно помічати, як захоплені погляди дівчат зупиняються на шевроні твого комбінезона, але в душі розумієш: коли б вони познайомилися з роботою станції ближче, то їхня думка про твій героїзм різко змінилась би. Безумовно, ореол героїзму над нашими головами витає завдяки Сандалузькій катастрофі, що могла б перетворитися на трагедію для всієї Землі, якби не самопожертва пілота вантажно-пасажирського лайнера чи то “Земля — Пояс астероїдів”, чи то “Земля — супутники Юпітера”, який повертався на Землю. Комісія потім упродовж п’яти років
Коли Комісія досконально розібралась у тих подіях, було прийнято постанову про категоричну заборону будь-яких досліджень речовини на Землі, і нашу лабораторію “Проект Сандалуз-ІІ” організували над Поясом астероїдів. Пасажирських трас тут немає, та про всяк випадок зону експерименту оточили сигнальними бакен-маяками і весь район нанесли на навігаційні карти як заборонений,
Працюємо ми, як то кажуть, на передньому рубежі науки, але героїкою, що викликає блиск в очах земних красунь, тут і не пахне. Ми обстрілюємо Око (так ми поміж собою охрестили супермасу) уламками астероїдів і знімаємо при цьому параметри процесів у супермасі. Ця лавина інформації дає певне уявлення і про процеси, що відбуваються в Білих Карликах й навіть у Чорних дірках та Квазарах.
Є, щоправда, один неприємний обов’язок: позмінне чергування в рубці стеження за бакен-маяками, щоб жодне стороннє тіло не проникло в зону експерименту й не завадило чистоті його проведення. Колектив станції в нас невеличкий, усього двадцять дві бойові одиниці, отож кожному доводиться раз на тиждень вісім годин нести вахту. Уявіть, наскільки це нудно, якщо за два роки існування станції в зону лише один раз залетів метеорит завбільшки з кулак, та й він був анігільований бакен-маяком без найменшої участі вахтового.
Іще сяк-так можна жити, коли йде обстріл Ока — вісім” десятиметрової “зіниці” активної супермаси, (є припущення, що в пасивній формі вона займатиме об’єм, що вимірюється максимум у десятках сантиметрів). Око оточене п’ятикілометровою сферою райдужної у промінні далекого сонця діафрагми — поля, природа якого не з’ясована й досі.
При потраплянні речовини в “зіницю” діафрагма різко скорочується, зникаючи в ній, Око нібито мигає і протягом двох з половиною хвилин “перетравлює” речовину. А потім діафрагма знову, але вже зі швидкістю на порядок меншою, повертається на місце. Так от, коли ти в цей час чергуєш у рубці, жити ще можна, але коли кінчається запас “робочої речовини” й наші штатні пілоти, Гідас і Банконі, ідуть виловлювати черговий астероїд, то від нудьги хоч помирай. Сидиш перед порожніми екранами, із сумом думаєш про те, як зараз хлопці в кают-компанії обговорюють результати останнього пострілу, і мало не виєш. Можна, звичайно, підключитися до кают-компанії і нишком послухати обговорення, та спробуй зроби це, коли тут-таки в рубці, у тебе за спиною, сидить начальник станції і щось захоплено обчислює на варіаторі, зрідка, ніби спеціально для того, щоб подратувати тебе, прицмокуючи язиком!