Прокляті
Шрифт:
Там, у спа-салоні, коли лаоські масажистки опускалися на коліна, збираючись зчистити відмерлу шкіру з наших п'ят, мама розповіла мені, що немовлятам потрібен хоча б мінімальний фізичний контакт, аби розвинути почуття емпатії і зв'язку з іншими людьми. Коли такого контакту не буде, дитина виросте соціопатом і не матиме ані совісті, ані здатності любити. Коли ми поновлюємо акрилові нігті і робимо педикюр, то в основі наших вчинків лежить не тільки піклування про зовнішність, але й, більшою мірою, політичний жест доброї волі. Одне з найглибинніших політичних переконань матусі полягає в тому, що коли люди так відчайдушно бажають потрапити до Сполучених Штатів і переходять вбрід Ріо-Гранде, ризикуючи здоров'ям і навіть життям, аби мати можливість збирати у нас латук чи робити нам укладку, — то що ж, ми маємо це їм дозволити.
У цьому питанні моя мати — просто алмаз. У цю мить нас оточують різні політичні й економічні біженці, і вони пхають одне одного, щоб відшкрібати, і видаляти воском, і виправляти наші недоліки.
Після клізм з відваром лікарських трав, які мені довелось пережити, не кажучи вже про електроліз, пекельні муки не викликали в мене великого жаху. Я ніколи не втомлююсь дивуватися, як такі купи нездар і нещасних покидьків можуть тікати від політичного тиску й тортур іноземного уряду, а потім прибувати до Америки, сповнені бажання завдати аналогічних тортур її правлячим класам.
А ось на погляд матусі, її суха луската шкіра являє собою можливість для якогось іммігранта отримати роботу. Плюс той факт, що вони роблять їй боляче, слугує для них стильною катарсичною терапією, дозволяючи випустити пару. Її зморшкуваті губи й кінчики посіченого волосся складають чиїсь сходинки нагору соціально-економічної драбини, що дозволяють уникнути бідності. Наближаючись до середнього віку з тягарем целюліту й шорсткими ліктями, моя мама стала економічним двигуном, що генерує мільйони доларів, які будуть відіслані за кордон, аби прогодувати родини й закупити вакцину проти холери в Еквадорі. Якщо ж вона одного дня вирішить «дати собі волю», безсумнівно, це призведе до загибелі десятків тисяч іноземців.
О, ні, я помітила, як стійко мої батьки звинувачують у нездатності Ґорана обожнювати кого завгодно, крім себе самих. Для них, коли Ґоран їх не любить, це чітко говорить про те, що він зіпсований і нездатний любити взагалі.
У спа-салоні навколо нас кружляють стилісти й ретушери; ці підлабузники створюють такий товстезний шар, як ото гарпії створюють у Пеклі: вони кружляють і пропонують інформацію, яку вони завжди отримують із джерел, що заслуговують на довіру: хоча Дакота зараз дуже симпатична дівчинка, вона народилась із додатковими, чоловічими геніталіями. Особиста помічниця моєї мами (Черрі, Надін чи Ульріке, або як її там) пронизливо верещить, що Кемерон така дурна, що, придбавши пігулку для переривання вагітності, не стала її ковтати, а запхала її в себе знизу.
На думку мами, державні кордони треба зробити належним чином проникними, а доходи розподілити так, щоб усі народи, без різниці щодо раси, релігії, обставин народження могли купувати її фільми. Її благородна егалітарна філософія каже, що всім людям треба дозволити купувати квитки на її фільми, а також — чистити пори на її шкірі. Вона наполягає: ані Африка, ані Індія нізащо не зможуть досягти технологічного й культурного паритету із західним світом, доки щільність ДВД-плеєрів не зробить їх головним покупцем основної маси її фільмографії. А під цим вона розуміє СПРАВЖНІ фільми, які розповсюджуються в автентичній, розробленій на студії упаковці, а не просто якісь брудні, випущені на піратському ринку жалюгідні копії, відрахування з яких не йде до кишені нікому, окрім, мабуть, наркобаронів і торговців дитячим порно.
Читаючи лекцію оточуючим нас стилістам і журналістам, мама каже: коли якісь аборигенні народи чи примітивні племена досі не вшановують її мистецтво, то це лише через те, що поневолені корінні культури відчувають тиск злої, фундаменталістської форми релігії. Їхня багатообіцяюча схвальна оцінка її творчості, очевидно, знаходиться під гнітом якогось диявольського імама, чи патріархального аятоли, чи шамана.
Збираючи натовп педикюрш і косметологів навколо білої махрової кайми її халата, матуся ораторствує, пояснюючи їм, що вони не просто доглядають артистку для того, щоб використати її для зйомок чергового фільму. Насправді, наша команда, що складається з мене, мами, її стилістів, і масажерів, і манікюрш, — ми всі беремо участь у підвищенні обізнаності зі сміливими кінематографічними оповідями, які моделюють
Так, у мами немає навіть найвіддаленішого почуття іронії, але вона впевнена: в ідеальному світі будь-який нещасний маленький хлопчик чи дівчинка повинні мати можливість вирости й стати… нею. Краще не згадувати, що вони з татком на той час уже розмахували глянсуватими брошурами шкіл-інтернатів для хлопчиків у Новій Шотландії. Військових училищ в Ісландії. Вони вже зрозуміли: проект «Ґоран» провалився, і одного неминучого світанку я зрозумію, що він зібрав речі й поїхав, а його замінила чотирирічна дівчинка з Бутану, що хворіє на лепру.
Якщо я хотіла перевірити свої жіночі чари на Ґорані, мій час уже стікав.
Як сказала б матуся: «Бий, поки праска гаряча». Тобто: мені дуже скоро треба буде причепуритися й зробити перший крок. В ідеалі — завтра ввечері. В ідеалі — коли мої батьки стоятимуть на сцені, роздаючи «Оскарів».
Остання соломинка, що зламала спину верблюду, з'явилась цього тижня: Ґоран продав через Інтернет п'ять матусиних нагород «Еммі» по десять доларів за штуку. До того, очевидно, він зібрав пачку її «Золотих гілок» із нашого будинку в Каннах і продав їх по десять доларів за штуку. Ціле десятиліття мої батьки торочили, що нагороди кіноіндустрії нічого не варті, і навряд чи їх можна визнати чимось більшим за глибоке збентеження, прикрашене золотою пластинкою, — але тут мама й тато раптом розлютилися не на жарт.
В очах мами кожен гріх Ґорана, кожен його мізантропічний вчинок був просто результатом того, що в дитинстві він не отримував достатньо любові й піклування.
«Ти маєш пообіцяти мені, Меді, — наполягала мама, — що ти демонструватимеш у спілкуванні з бідолашним братиком надзвичайну кількість терпіння й приязні».
Саме через відсутність нормального дитинства, коли батьки орендували весь парк розваг «Шість прапорів» на день народження Ґорана й підвели до нього чистокровного шотландського поні у подарунок, Ґоран висунув припущення, що це — наш обід. На Гелловін вони одягли його в костюм Жан-Поля Сартра, а мене — в костюм Сімони де Бовуар, і ми ходили коридорами готелю «Рітц» у Парижі, збираючи солодощі в гостей і демонструючи їм примірники «Нудоти» й «Другої статі», але Ґоран жарту не зрозумів. Нещодавно Ґоран зламав камеру системи безпеки в душі моєї матері та продавав підписку на веб-трансляцію.
Звичайно, тато намагався впровадити у життя Ґорана поняття дисципліни й наслідків, але хлопчика, який, безперечно, пережив тортури електрошоком і водою, якому вводили внутрішньовенно рідкий засіб для чистки труб, навряд чи легко приборкати, погрожуючи відшльопати його чи ігнорувати його впродовж години.
На цей момент моя рожева блузка вже мала прибути сюди з Барселони. Я планувала вдягти її разом із короткою спідницею-шортами та светром, прикрашеним вишиваною назвою моєї школи-пансіонату в Швейцарії. Це, а також шкільні туфлі «Басс Віджинз» на низьких підборах. Досить скоро ми з Ґораном умостимося разом навпроти телевізора у номері-люкс готелю. Наодинці, лише він та я, ми дивитимемось, як батьки під'їжджають до червоного килима на «Тойоті Пріус», орендованій агентом з реклами. Холодний, відчужений Ґоран буде лише моїм, коли ми дивитимемось, як мама й тато причепурюються перед папарацці. Упевнившись, що вони вже поїхали, я планувала подзвонити до служби обслуговування номерів і замовити вечерю на двох: лобстери, устриці й підсмажені кільця цибулі. На десерт я планувала подати поцуплені в батьків п'ять унцій генетично підсиленої мексиканської марихуани. Ні, це не дуже логічно: мої батьки постійно висловлювали свою відразу щодо опроміненої, генетично зміненої зрощеної кукурудзи, але коли справа торкалась марихуани, біологи мали повну свободу дій щодо експериментів з нею. Незалежно від того, наскільки зміненими ставали Франкенштейнові коноплі, вони пхали липку смолисту суміш у люльку й палили.