Приворотне зілля

Капранови Брати

–  Заходь-заходь, - голосно покликав господар, ще раз підтверджуючи, що його родина відсутня.

«Цікаво, де вони всі поділися?» - майнуло в голові у майора, коли він переступив поріг кімнати.

Перше, що кинулося в очі у жовтому світлі лампочки, була велика піч. Біля неї і стояв господар, тримаючи в руці горщик та пучок трави, а в другій чомусь швабру.

–  Ти чого?

–  Знімай взуття, - наказав парторг.

–  Ти чого ето?
– майор зупинився.

–  Ну, ти ж хотів Тетяну, очну ставку хотів.

–  Ну.

–  Ну то зараз і буде тобі очна ставка. Роззувайся!
– гримнув він і владно схопив

Миколу Пилиповича за руку.

Це, звичайно, було повним неподобством, але майор підкорився владному рухові. Він настільки розгубився від випитого, почутого і побаченого, що навіть заперечувати як слід не міг.

Аби зняти туфлі, довелося однією рукою спертися на піч. Цим і скористався спритний господар. Він відставив швабру, глечик і, розділивши пучок трави на два, поліз за пазуху своєму гостеві. Той і отямитись не встиг, як один із пучків опинився під правою пахвою. А вправні руки парторга уже пішли далі.

Микола Пилипович рефлекторно смикнувся.

–  Ой, що це?
– Господар у своїх мандрах наштовхнувся на пістолета в кишені.

–  Не твоє дєло!
– грубо відштовхнув його майор.

–  Зброя?
– здивувався парторг.
– Зброю треба залишити. Зі зброєю не можна.

–  Не твоє дєло!
– Микола Пилипович скинув туфлі зі шкарпетками і лишився босяка.
– Дальше что?

–  Не можна зброю, - тихо повторив парторг, але майор уже перебрав ініціативу.

Він вирвав з парторгових рук другу половину пучка й понюхав його.

–  Це куда? Под мишку?

Той кивнув. Микола Пилипович прилаштував траву під пахву. Запах від неї йшов сильний, п’янкий. Чомусь у голові виникла думка про наркотики.

–  Дальше!
– Він відігнав непотрібні думки і вхопив глечик з припічка.

–  Це п’яти намастити, - тихо пояснив господар, і гість тут-таки взявся виконувати інструкцію. Мазь у глечику виявилася ще духмянішою, але на п’яти вона справила добре враження, навіть краще за дезодорант, що ним користувався Микола Пилипович, коли упрівали ноги.

Ще раз понюхавши пальці і скривившись, майор поставив глечика на місце. Він відчував піднесення, як під час важливої операції.

–  Дальше!

Парторг несміливо простягнув швабру. Микола Пилипович зважив її в руці, спробував на міцність і задоволено гмикнув. Від духмяної мазі п’яти горіли і підштовхували до рішучих дій.

–  Зброю… - знову повторив господар.

–  Гуляй.
– Микола Пилипович не був налаштований на дискусію. Він озирнувся, кидаючи поглядом по залитій жовтим світлом кімнаті, і очі його зупинилися на роззявленій пащі печі. Щось підштовхувало до неї, і швабра в руках злегка тремтіла. Микола Пилипович перевів запитальний погляд на парторга. Той кивнув. Чомусь захотілося перехреститися, але це було б неправильним з будь-якої точки зору, тому майор тільки сплюнув і рішуче поліз до чорного отвору, паскудячи свого імпортного костюма в сажі.

Отак, власне, і опинився Микола Пилипович на тій самій галявині, що і Петро, але значно пізніше. Під впливом парторгової самогонки він навіть не встиг як слід здивуватися своєму польоту. А з галявини в глибині лісу лунали дивні звуки, і, зовсім не криючись, бо насправді вже не було від кого, майор чимдуж поспішив на звук. В руці він тримав швабру, за пазухою - «макарова».

Побачивши перед собою багаття і людей навколо нього, майор завбачливо заліг і поплазував уперед, уважно вивчаючи ситуацію.

Петрів пістолет давив на ребра, заважаючи пересуватися, тому, врешті, він видобув його з кишені і закляк на краю галявини. Кущі тут видавалися вперед великим клином і давали можливість спостерігати майже впритул. Не можна сказати, що на Миколу Пилиповича не справили враження голі жінки, особливо враховуючи їх кількість. Точно так, як і молодший колега, він з подивом впізнавав знайомі обличчя і роздивлявся фігури. Проте вік і відповідальність допомогли зосередитися на головному, відкинувши зайві емоції.

А біля багать діявся якийсь негаразд. З юрби на центр раптом вилетів голий-голісінький чоловік і закрутився на місці. Щось у ньому здалося майорові знайомим, а коли найближче багаття зблиснуло, в його світлі знайомі риси сплелися в один образ. Петро! Так, його молодший колега, лейтенант стояв голий серед жіночої юрби та зацьковано озирався. Микола Пилипович протер очі. Авжеж, це був Петро і ніхто інший. Але ще одного учасника, а точніше учасницю, подій упізнав у наступну мить майор. Серед освітленого кола стояла жінка і голосно сміялася, подаючи приклад решті банди. Хоч Микола Пилипович і ніколи не бачив свою квартирну хазяйку без одягу, він все одно одразу впізнав її. Так, Тетяна бездоганна у своїй голизні, тому спостерігач у кущах на мить замилувався її багатими формами. Але коли на арені з’явився дід Юхим поруч із чорною рогатою твариною, майорова рука міцніше стисла пістолет.

–  Ага! Осьо він!
– громовим голосом прокричав дід, і спиною Миколи Пилиповича поповзли зрадливі мурашки.

–  Ось хто сюди проліз!
– Дід явно гіпнотизував юрбу, і вона замовкала, немов по команді.

Микола Пилипович мав професійне передчуття небезпеки. І зараз це почуття говорило, просто волало про те, що насувається щось страшне.

Коли Петро закричав: «Стоять!», майор рішуче зняв із запобіжника лейтенантового «макарова».

Проте наступної миті сталося неймовірне - під поглядом квартирної хазяйки лейтенант раптом став слухняним, наче лялька. Він повільно, як зачарований, ступив крок до неї, тоді ще один, крок за кроком, крок за кроком.

Коли до мети лишалося ще кроків п’ять, Микола Пилипович натиснув на гашетку. Пістолет із сухим звуком вистрілив і звично підстрибнув угору.

Могло здатися, що це просто у хащах зламалася гілка під чиєюсь ногою. Але від цього несподіваного звуку лейтенант раптом зупинився. Немовби постріл перервав тонку нитку, що з’єднувала його з Тетяними очима.

Ніхто нічого не зрозумів, а з кущів тим часом знову сухо тріснуло. І наче у відповідь на постріли з очей чорного цапа, що ним виявилась тварина біля діда Юхима, раптом блимнуло червоним.

–  Трах!

Щось гучно розірвалося зовсім поруч. Микола Пилипович автоматично тиснував на гашетку пістоля, і цієї миті все зірвалося з місця. Звуки пострілів злилися з несамовитим виском, виттям та свистом. Натовп розпався на окремі купки, що з галасом бігли кудись. Микола Пилипович кинув стріляти і просто затулив голову руками, боячись, що його от-от затопче юрба. Петро укляк посеред галявини, не маючи сил ані тікати, ані боронитись. Потім знову щось вибухнуло, завило і раптом настала тиша, дзвінка, прозора, як буває перед ранком, коли нічні звуки поховалися, зморившись, а ранішні ще не полонили землю, чекаючи сонця, що от-от має з’явитися на палаючому небосхилі.