Приворотне зілля

Капранови Брати

Пробігши для певності кілька десятків кроків, хлопець знову спробував зосередити увагу на великій галявині і знову змушений був відступити, бо прямо під ногами, в кущах кілька невідомих істот, здається, обох статей, захоплено робили щось вкрай непристойне.

Нарешті Петрові вдалося знайти більш-менш вдале місце для спостережень. З лісу на галявину вибивався невеличкий клинець чагарнику, і Петро заліг у ньому, намагаючись не подряпатись і ухваливши собі цього разу таки щось зрозуміти.

А події біля багать вже змінили свій ритм.

Галасу, здається, трохи поменшало, але все одно розібрати що-небудь не вдавалося. І Тетяни, як не придивлявся, не вгледів. Чутно було, як кричали щось гуртом чи співали. Петро прислухався. Так. Це була таки пісня. Величезний, навіть велетенський хор жіночих голосів вів щось дуже високо з вискотом та криками. Слова було годі розібрати, але відчувалося, що співачки досвідчені, та й не вперше зібралися у такому складі. Петро, що, як ми знаємо, не мав твердих музичних уподобань, все одно заслухався. Тут, у кущах, він відчував себе у безпеці. Жіночі голоси налаштовували ідилічно.

Та раптом праворуч щось заворушилося, і коли лейтенант обернувся, то побачив, що з кущів на галявину зовсім поруч лізе здоровезна й страшна, просто страшнюча жаба. Таких Петрові за все своє життя бачити не доводилося. Завбільшки вона була десь із людську голову, та ні, мабуть, із дві голови. Як індик. І йшла повільно, так-так, саме йшла, а не стрибала. Лейтенант мимоволі сахнувся назад. Та жаба була не одна. Слідом за нею так само повільно на галявину вилазили ще кілька, та таких, що бридкіших й уявити годі. Брудно-зелені, у бородавках та слизу. Вони важко ляскали вогкою шкірою й наче відхекувались, пересуваючи ноги. Боже! Петро з відразою відступив ще на кілька кроків до лісу.

А на галявині бридких створіннь зустріли з ентузіазмом. Засвистіли знову, заверещали. Дехто кинувся до новоприбулих, немовби вітаючись, а одна з молодих дівчат навіть скочила на задню, найбридкішу жабу верхи і з величезною помпою проїхала до багаття. Громада розважалася і реготала.

Відступивши до лісу, лейтенант втратив добру позицію для спостереження, тому деякі з подальших подій пройшли для нього непоміченими, тільки чулися регіт та вигуки, зойки та, здається, знову пісні. Хтось іще прибув, когось вітали з величезним захватом. Білі голі постаті у світлі багать вигиналися та спліталися між собою, ховалися за гілками і самі затуляли собою те, що відбувалося поряд.

–  А, ось ти де!

Дзвінкий дівочий голос вивів Петра із задуми. Хлопець обернувся і побачив поруч Лесю.

–  А я тебе шукаю, Петрику. І знову у Петра в голові загуло, задзвеніло, знову глянули на нього чарівні Тетянині очі, і губи її розтулилися у посмішці, дражнячи білими перлами зубів.

–  Га?
– Петро трусонув головою.

Леся стояла зовсім поруч, так що відчувалося тепло шкіри, і дивилася в обличчя знизу вгору.

–  Петрику, не шукай тітки Тетяни, добре? Петрику!

Вона зробила півкроку вперед, так що груди її торкнулися лейтенантових, уперлися

гострими сосками, лоскочучи шкіру, а живіт наблизився до живота, ноги до ніг. Дівчина зазирнула хлопцеві в самі очі. Петро стояв, байдуже дивлячись.

–  Петрику!

–  Га?!

–  Не шукай тітки Тетяни, чуєш?!

Лейтенант стояв, наче кам’яний.

–  Не ходи тут, Петре, бо дід тобі зле зробить. Він уже щось пронюхав. Петре! Він такий, дід, усе чує… - Іще що?
– повільно, із свинцем у голосі запитав лейтенант.

Леся замовкла.
– Іди.

–  А ти обіцяєш?
– Дівчина глянула жалібно.

Петро відвернувся.

Схиливши голову, Леся постояла трошки, і раптом гаряче вчепилася Петрові в руку.

–  А хочеш, я тебе звідси виведу? Хочеш?
– Благальні очі шукали Петрового погляду, а гарячі груди уривчасто дихали.
– Тільки на мітлу сядеш, та щоб «но» казать, а «тпру» не казать. Хочеш? Я тобі свою дам, хочеш?

Хлопець стояв нерухомо, і Леся, врешті-решт, замовкла. Відпустивши руку і витерши нишком сльози, вона сказала раптом:

–  Просто я ще дуже мало знаю, - і зникла між кущів так само тихо, як з’явилася.

Петро лишився один. Він постояв ще трохи, і тут раптом зрозумів, що йому зараз же треба побачити Тетяну. Негайно. Треба. Негайно. Побачити. Боже! Дівчачі балачки - та чого вони варті, якийсь дід… Петро подумки розмовляв сам із собою і все далі впевнювався, що він правий. Тетяна, він же за нею сюди приїхав, от і… Хай їм всім… Там же Тетяна. Треба ж її знайти. «Я проб’юсь», - чомусь виникло у хлопцевій голові. Він рішуче стулив губи. Треба туди.

Лейтенант повільно обернувся і пішов вперед, розсуваючи руками віття і майже не відчуваючи уколів гострих гілок.

Перші кроки по галявині були легкими. Туди, до багать. Серед галасу ніхто й уваги не зверне на нового гостя. А поки розберуться, він уже й Тетяну знайде. Її хоч серед тисячі сховай - не загубиться.

Так міркував лейтенант, наближаючись до юрби голих тіл, що тепер утворили щільне коло, звільнивши посередині чималенький простір. Жінки стояли, притискаючись одна до одної, немов намагаючись роздивитись те, що діялось у колі. І було їх до біса.

Петро зупинився біля задніх у юрбі і, повагавшись трохи, поліз наперед, розштовхуючи теплі жіночі тіла вправними рухами рук, плечей і ніг, бо, звичайно, і такому був навчений. А жінки спочатку й уваги не звернули - чи мало таких нахаб, що завжди пнуться наперед. Тільки лаялись хрипко та хвицалися.

Але за хвилину найближчі сусідки стали помічати у Петра дещо, що відрізняло його від їхніх товарок. Зашепотіли. І тут уже лейтенант відчув, що його починають відверто мацати. Хлопець здригнувся, спробував відштовхнути настирливі руки, потім заборсався. Але жінок навкруги це, здається, тільки розвеселило. Захищаючи себе обома руками, Петро шалено ліз вперед. Жінки не кидали своєї розваги і тільки пересміювались.