Прес-центр
Шрифт:
Водій різко загальмував біля довгої скляної асієнди; манекени підштовхнули Прадо пістолетами; він виліз; його ввели в просторий хол; біля величезного, на всю стіну вікна, що виходило до океану, в низькому кріслі сидів опасистий, здоровенний, рясно вкритий потом Джеймс Боу в легкому голубому костюмі «для тропіків» і брудних, на зразок американських (зразу відрізниш) черевиках. Він важко підвівся з крісла, показав на телефон.
— Дзвоніть додому, містер Прадо.
Прадо набрав номер, він ще й досі не міг угамувати тремтіння в руках; голос дружини був, як завжди, лагідний, спокійний.
— Ти присилала до мене Хорхе? — спитав Прадо.
— Ні, любий, я не бачила його, відколи ти поїхав до міністерства. На базар їздила автобусом. Щось сталося?
— Як мама?
— Покликати її? Вона в саду…
— Так,
Боу подивився на годинник, важкий золотий «ролекс», друга після «Патека Філіпа» престижна фірма; думай про дрібниці, сказав собі Прадо, нехай заспокоїться серце і мине тремтіння в руках, інакше виглядатимеш боягузом в очах цих бандитів із золотими годинниками.
— Я слухаю, Енріке, — обізвалася мати, і враз тіло обм’якло, відчув, як йому підставили стілець, він повалився на глянсову шкіру зебри.
— Як ти себе почуваєш, мамочко?
— Чудово, любий… У тебе дивний голос… Що з тобою?
— Ні, ні, зі мною все добре…
— Есперанса готує на обід худіас [33] , ти ж любиш… І буде шматок доброго м’яса, ти, сподіваюсь, приїдеш вчасно?
— Неодмінно, — відповів Прадо. — Я неодмінно приїду, мамочко, до побачення, рідна…
33
Юшка з квасолі чи бобів з цибулею (ісп. жаргон. — Ю. С.).
— Що з тобою, Енріке? У тебе поганий голос…
— Ні, ні, я трохи втомився, це минеться, ти ж знаєш, у мене так буває…
Він поклав трубку, глянув на спітнілого товстуна в пом’ятому костюмі і величезних чорних черевиках, повільно підвівся.
— Робіть своє діло, тільки дозвольте мені помолитися перед тим, як усе скінчиться.
— Усе тільки починається, містер Прадо, — сказав Джеймс Боу. — Дозвольте відрекомендуватися: я захищаю інтереси тих, хто прагне, щоб Гаривас став стабільною державою, яка динамічно розвивається, і зорієнтованою на постійно дружні стосунки із Сполученими Штатами…
— І тому, — Прадо кивнув на вусатого, — вбивають Санчеса?
— Саме так, — зітхнув Боу. — Але роблять це не заради жадоби крові, а лише для того, щоб у крісло прем’єр-міністра сіла компетентна людина, технократ, здатний жити не лозунгами чи абстрактною ідеєю, а холодним розрахунком, який насамперед потрібен нещасному, напівголодному, неграмотному народові… Такою людиною ми вважаємо вас, містер Прадо…
— Що?! Як ви смієте звертатися до мене з цією пропозицією?! Кінчайте ваше діло! Нехай стріляють у мене ці лобуряки! Я не боюся смерті! Я боюся ганьби!
— Всі бояться ганьби, містер Прадо, — так само спокійно, віддуваючись, мляво погодився Боу, — особливо іспанці, люди, які звихнулися на кодексі честі, істинні кабальєро… У нас лишились лічені хвилини, містер Прадо, необхідно домовитись, потім ми передамо вам текст промови для виступу по телебаченню, треба прочитати його кілька разів, щоб виступати без папірця…
— Я сказав, — повторив Прадо, — кінчайте! Я не боюся смерті! Я не з породи продажних шлюх!
Він сказав це по-англійськи; Прадо вчився в Далласі, по акценту зрозумів, що товстун звідти, житель півдня; троє вийшли, а Джеймс наблизився до вікна, взяв з підвіконня тонкий, з тисненої шкіри дипломат, відкрив його, вийняв папочку, почав неквапно перегортати папери, закурив, поманив Прадо, кивнув на масивне, з чорного дуба підвіконня; той сів, товстун опустився поряд, тицьнув пальцем у сторінки.
— Тут матеріали, які ми збирали на вас останні два місяці, містер Прадо… Ви сказали, що боїтеся ганьби… Я вірю. Вас ніхто не збирається вбивати, бо ви нічим не загрожуєте нам, у вас немає честолюбних амбіцій вождя нації, ви справді технократ, а не ідеолог… Якщо ви відмовитесь від нашої пропозиції, ми дозволимо вам поїхати додому, дружина готує вам худіас, мама, до речі, забула сказати: найсмачніший суп касуела уже стоїть в духовці, ви любите касуелу, кожної суботи ви ходили в кабак «Лос пачолес» у Далласі до Дона Хоакіна попоїсти касуели, до того як… Словом, ви повернетесь додому, в нас є вибір, містер Прадо, у нас є три кандидати на пост прем’єра, і вони вже дали згоду, вони чекають у сусідній кімнаті… І коли хтось із них вирішить через кілька тижнів чи місяців притягти вас до суду, це їхня
— Мене немає за що притягувати до суду, я ні в чому не винен…
— Містер Прадо, кожна людина на цій грішній землі у чомусь та винна… Кожна… Без винятку… Мене, наприклад, можна посадити на електричний стілець, коли заглянути в кожен день усього мого життя, хоч я не брав хабарів, не грабував банків, не гвалтував дівчат, не розбишакував на дорогах і не вбивав міністрів… Але я жив і діяв, містер Прадо, а життя — це злочин, я вже не кажу про життя, сповнене активних вчинків… Ви, наприклад, перестали ходити до Дона Хоакіна після того, як його дочка Хосефіна зробила від вас аборт, на жаль, лікар виявився малокомпетентним, і жінка стала інвалідом — безплідність, порушення циклів та інші жіночі неприємності… Ви думаєте, Дон Хоакін забув про це? Він пам’ятає, — товстун знову ткнув вказівним пальцем у скріплені сторінки, що лежали в нього на колінах. — Він з радістю дасть хоч завтра свої показання проти того, хто спокусив його дочку… Ви кажете, що боїтеся ганьби… Я вірю вам… — Боу перегорнув кілька сторінок, демонстративно слинячи товстий, неначе обрубаний вказівний палець. — Ось, подивіться, містер Прадо, це свідчення головного механіка гариваської електростанції… Ви ж працювали там директором, коли повернулися з дипломом інженера з Штатів, чи не так? Пригадуєте Хаїме Оярсабаля? Вас спонукали до цього добрі наміри, ви хотіли дати робітникам премію на різдво, але грошей не було, і ви разом з Оярсабалем зупинили два агрегати, збрехавши, ніби сталася аварія і треба поставити робітників на нічну зміну, щоб не лишилося місто без світла… А позаурочна нічна зміна оплачується вдвічі більше, і за це робітникам видають премію… Але й вам теж. Ви від неї не відмовились… Я розумію, містер Прадо, ви так зробили з добрих намірів, ви не могли відмовитись. Інакше підвели б інших, беззаконня породжує шахрайство, але ж це не доказ у судовому засіданні, це емоції, а трибунал їх не досліджує, та й суд присяжних навряд чи став би порпатися в цьому… Незаконні гроші, та й годі! Або ось… — він знову погортав сторінки. — Погляньте… Коли три місяці тому ви поїхали у Мілан для переговорів з Граціо, уряд виділив вам кошти… По статтях… На телефонні розмови, готель, транспортні засоби, на представницькі — треба ж було влаштовувати коктейлі й прийоми… Ваш секретар Габріель Пратт дав вам рахунок, на коктейлі не вистачало… І ви своєю рукою, без погодження з урядом санкціонували дрібне шахрайство: попросили одного з помічників Граціо, містера де Бланко, взяти на себе оплату готелю, але лишити рахунки вам і на ці гроші влаштувати прийом… Я знаю, ви не поклали ці нещасні три тисячі доларів собі в кишеню, я також знаю, що ви пішли на це заради справи, заради того, щоб пройшов енергопроект Санчеса, але трибунал розглядатиме документи й показання свідків, розумієте? Ось, містер де Бланко показав, — ткнув Боу в сторінку, — що він виписав чек за проживання вашої делегації в готелі… А це копії звіту, в якому ви підписали витрати за готель з коштів, відпущених кабінетом… Ну, хіба це не ганьба? Далі читати?
— Який мерзенний бруд.
— Хіба це бруд? Я не читаю вам інших документів, містер Прадо… Людина безпам’ятна, вона відкидає у минуле те, що їй не бажане чи соромно зберігати в серці… Я ж не читаю вам записів ваших розмов з дружиною в ліжку… Кожен збуджується по-своєму, в усіх нас рильце в пушку, але ж не пійманий — не злодій, а коли і цей ваш шепіт узяти та й розголосити? Дати прослухати трибуналу — а він уже прокрутить це по національному радіо, ось, мовляв, хто нами правив, — як то буде вашій мамі? Дітям? Вашій дружині…
— Дайте мені пістолет, — крикнув Прадо. — Я сам зроблю те, що мушу зробити в такій ситуації…
— Ви не зробите цього, — твердо сказав Джеймс Боу. — По-перше, ви вимовили слово «ситуація», отже, у вас іще живе логік, а не міністр Санчеса… По-друге, коли ваш друг по коледжу Ромуло Батекур публічно дав вам ляпаса за те, що ви відбили в нього Магдалену, ви ж не дали йому здачі…
Боу підійшов до стіни, де висіла картина — синьо-чорна абстракція, стрімкі, уривисті лінії, чимось схожі на нічну грозу в тропіках над океаном, — натиснув своїм страшенно товстим пальцем на раму, поманив Прадо; той устав з підвіконня і, відчуваючи ненависть до самого себе, наблизився до товстуна.