Прес-центр
Шрифт:
— Ні, не хочу. Вип’ю холодної мінеральної води. Чи лимонного соку… Щось мені тяжко на серці, в’єхо… Тисне, тисне… Немовби його взяли в руку і хочуть зважити…
— У мене так було, коли Пепе читав уголос книжку одного бородатого янкі про те, як наш старик ловив у морі агуху [35] і як її поїдали, ходер [36] , жадібні акули… Перед ударом завжди слід трохи поговорити, тоді відчуватимеш тугу за ділом… Слово — це лінощі, Малюк, тільки удар — діло, навіть по такій нікчемній кулі, як трійка, але ж без неї не
35
Меч-риба (ісп.).
36
Лайка (ісп.).
Він красиво поклав кулю, таку саму, як і попередні, тільки з цифрою три; чорт візьми, подумав Санчес, яка, здавалося б, різниця між цією кулею і тією, тринадцятою, що тепер стоїть у Раміреса на ударі в середину, а все-таки зовсім інша якість, значенйя, вага… Варто стерти з тринадцятої одиницю, а до цієї трійки домалювати одиницю, і значення зміниться, не сотвори собі кумира, воістину так…
— Зараз я заберу тринадцяту, — сказав Рамірес. — Ти помітив, Малюк, що всі кулі на столі однакові від створення свого, а любимо ми їх по-різному?
Санчес засміявся.
— Я саме про це думав, в’єхо, прямо-таки славо в слово, як ти сказав.
— У мене це часто було з моєю мухер [37] … Це буває, коли віриш; ми вміємо вірити і тоді починаємо думати про одне й те ж… А ти читав книжку про цього старика в морі?
— Читав, — відповів Санчес. — Того янкі, що написав книжку, звали Хемінгуей.
Саме тоді Карденас привів Пепе з гітаристами.
— Добрий день, громадянин прем’єр, — сказав Пепе.
37
Жінка, дружина (ісп.).
— Добрий день, — повторили Ромеро й Боніфасіо в один голос.
Санчес усміхнувся.
— Музиканти, а говорите, як солдати, що вітають командира… Починайте, хлопці, я до ваших послуг. У мене є десять хвилин, не більше…
Гітарист Ромеро глянув на свій великий годинник, у ньому було вмонтовано передавач; коли вони йшли парком «Клаб де Пескадорес», він подивився, чи стоїть коло пірса білий катер з увімкненим движком; стояв точнісінько там, де мав стояти, на тому самому місці, яке позначено на картах, коли репетирували операцію; і капітан був той, якого їм описували: з рудою бородою, в білому костюмі, з золотим браслетом на лівій руці; з катера надійде команда, годинник пискне; це означає, треба вийняти «шмайсери» й прикінчити полковника, іха де пута [38] , червоний; найманець Кремля…
38
Поширена лайка (ісп.).
Гітаристи мовчки, неквапливо й зосереджено взяли свої великі старі, а тому дуже красиві гітари з великих, важкої шкіри чохлів і водночас разом торкнулися струн; звук пролунав густий, відчутний, тремтливий…
Це була проба; Ромеро глянув на Пепе, кивнув йому, той почав; Боніфасіо підхопив: «Пісня революції…»
… Катер був уже за милю від пірса; капітан, Густаво Карерас, подивився на карту — до нейтральних вод лишалося зовсім мало; попереду, за сім миль, стояв американський
— Гітаристи мені дуже подобаються, — сказав Санчес. — Заспівай-но ще, Пепе… Тільки чому ти стоїш, немов аршин проковтнув? Ти ж співаєш, це таке щастя, коли людина вміє співати… Може, тобі краще ходити по кімнаті? Статика зв’язує… Ти чув таке ім’я — Станіславський?
— Ні.
Ромеро торкнувся струн, звук поплив по кімнаті. Він боявся, що ось-ось запищить годинник; сигнал; почує той бугай біля дверей; це погано, коли дві цілі в різних напрямках; звичайно, все зрепетирувано, Боніфасіо битиме в охоронця, але все-таки стріляти в одному напрямку завжди надійніше.
Боніфасіо одразу ж зрозумів Ромеро; теж торкнувся струни; полилася бурхлива мелодія.
— Станіславський був великий режисер, — вів далі Санчес. — Тобі треба почитати книжки про театр, Пепе… А то доведеться нелегко проходити конкурс… Так от, Станіславський учив своїх артистів: якщо тобі важко збагнути роль, шукай пристосування… Пригадуєш Кареніна, чоловіка Анни?
— Не пригадую, — відповів Пепе, — я зовсім не пригадую, сеньйор прем’єр…
— Толстой написав, що в Кареніна були відстовбурчені вуха… Артист мучився, вони дуже настирливі, справжні артисти… Він не відчував себе Кареніним і через те сковано рухався, мляво розмовляв… І Станіславський порадив артистові вставити сірники у вуха, той вставив, вуха відстовбурчились, і він зразу відчув себе в своїй тарілці, повірив у себе… Може, й тобі варто як слід подумати про костюм? Ти занадто модний, завужений, важко рухатись…
— Можна, я заспіваю ще одну пісню? — попросив Пепе. — Про любов у мене краще виходить.
Санчес знизав плечима.
— Ну, будь ласка, якщо про любов тобі легше…
І в цей час годинник у Ромеро пискнув.
Боніфасіо непомітно рвонув струну, вона лопнула; він скрушно похитав головою, сказав, що доведеться поміняти басову, без неї не можна, відклав гітару, потягся до футляра, відкрив потайну кишеню; за одну мить Карденас лежав на підлозі, зрешечений кулями; старий Рамірес кинувся до Санчеса несподівано для його років прудко, немов перед ударом на більярді, коли в нього переставали труситися руки, він обійняв Санчеса й закричав:
— Ні, ні, ні! Пепе! Пепе, що ти робиш?!
Боніфасіо тихо сказав Ромеро:
— Забери діда.
Санчес гостро відчув гіркий сигаретний дим, що йшов від в’єхо, особливий, старечий, беззахисний запах, дрібний дрож, який тіпав старе тіло, лункі, часті удари серця, коли Ромеро по-кошачому перескочив через край столу, схопив старого за кістляве плече й хотів відтягти в бік, але руки в того напружились, він зайшовся криком.
— Відійди, в’єхо, — прошепотів Санчес, відчув, як повільно, мертво холонуть пальці рук і ніг, — відійди, не треба тобі…
83
26.10.83 (19 годин 33 хвилини)
У крітському ресторанчику Папаса на рю Муффтар було безлюдно; в туристський сезон тут не протовпишся, всі хочуть побувати на вулиці, яку згадує Хемінгуей у своїй найсумнішій, пронизливій і безутішній, як минула молодість, книжці про те свято, яке завжди з тобою.
Марі, Верньє і Гала посідали ближче до вогню, в самій глибині залу; Папас підійшов до них з меню, великими, як міжурядові договори, й такими ж червоношкіряними.