Повiя

Мирний Панас

–  Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас - пусто, пiдемо до нас - недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо тебе, - як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi згадувати?

–  Було всього, - одказувала, зiтхнувши, Христя.

–  Правда, дочко, правда: всього часом буває.

–  Часом - з квасом, а порою - з

водою?
– каже Одарка.

–  Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим лихом битись!
– одказує Прiська.

Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш, запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад - знову його застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, - тiльки про те й рiч.

–  Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, - спиталася Христя, щоб перервати розмову.

–  Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.

–  Я вже не хочу їсти, - одказала Христя, устаючи i хрестячись.

–  Така ж ти, - сумно сказала мати, пiдводячись, i почала прибирати З столу.

–  Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А ви, Одарко, щоб тут були, - весело замовила Христя, збираючись виходити.

–  То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, - сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.

Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило - чого так швидко утекла Христя?! "Приїхала до матерi в гостi, - думала Одарка, - i побiгла до чужих!"

–  Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi?
– спитала, помовчавши, Одарка.

–  Отак, як бач!
– гiрко одказала Прiська.
– Хвалиться: хазяйка - добра людина, а проте - бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли - вези, не вгинайся!

–  Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.

–  Гей, ти, дiвко! Дiвко!
– донiсся знадвору Карпiв голос.
– Куди се?

–  Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.

–  Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!

–  Хто се?
– спиталася Прiська, дослухаючись.

–  Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

–  Здрастуйте в хату!
– привiтався вiн.

–  Здоров, Карпе!

–  Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

–  То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.

–  А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

–  Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.

–  Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.

–  Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам -

чорний хлiб з остюками?
– спитала Одарка.

–  Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

–  Пани та багачi!
– нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

–  Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй!
– Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

"Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка.
– Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"

Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

–  А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

–  Кого?

–  Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

–  Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже!
– закопиливши губу, одказала Горпина.
– А чому ж ти не виходиш?

–  Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

–  А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас?
– забиває баки Горпина.
– Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

–  Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.