Повiя

Мирний Панас

Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.

–  Гей! спите? Одчинiть!

Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

–  Хто там?

–  Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте!
– гука Грицько.

–  Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.

–  Хто там, питаю?
– добивається Прiська.

–  Ось вiдчини - побачиш.

–

 Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.

–  Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим!
– замовив до неї чийсь невiдомий голос.

"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.

–  Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько.
– Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.

У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.

У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.

–  Где она?
– спитався становий, повертаючись до Грицька.

–  Ото, молода, - указав той на Христю.

–  Ты Христина Притыкина?
– питає.

Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.

–  Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.

–  Ты служила в городе?

–  Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.

–  Не тебя спрашивают!

–  Служила, - одказала й Христя.

–  У кого?

–  У кого ж я служила? У Загнибiди.

–  Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

–  Я тут була… - почала несмiло Христя.
– Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.

–  Что же она - больна была?

–  Видно, больнi, бо не балакали.

–  Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.

–  Так она больна была, как ты уходила домой?

–  Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.

–  Она тебе ничего не говорила?

–  Нiчого. Вони i говорити не могли.

–  А денег тебе не давали никаких?

–  Нi, не давали.

–  А у тебя деньги есть?

–  У матерi…

Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.

–  Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий.
– Где ты ее взяла?

–  Хазяїн дали.

–  О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?

–  Немає.

–  Врешь, сволочь!
– крикнув становий.

–  Їй-богу, немає!
– з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…

–  Дочко, дочко! Що се ти наробила?
– скрикнула.
– Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам'яна.

–

 Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже!
– зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.

–  Що ж менi казати, мамо?
– заплакала Христя.

–  Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.

–  Хазяїн дав.

–  За что он тебе дал их?

–  Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.

–  Малi грошi, бач, усунув!
– сказав, смiючись.

–  Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий.
– Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь?
– повернувся до Грицька.

–  Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.

–  Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув?
– нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.

–  Розбираємо, - понуро одказав Кирило.

–  Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся?
– повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.

–  Чуєш? Кому кажу!
– гукнув удруге Грицько.
– Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!

Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.

–  Брешеш!
– стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.

–  Хе-е! Ще й брехню завдає!
– сказав Грицько, хитнувши головою.
– От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!

–  Брешшеш!
– засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.

–  Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько.
– Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.

Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:

–  Ходiмо, дiвко.

–  Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…

–  Ххее!
– ударив вiн руками об поли.
– Отаке!