Повiя

Мирний Панас

–  Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв!
– крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.

–  I-i, хазяїн паршивий!
– призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.

–  Брешеш!
– скрикнув Зягнибiда.
– У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.

–  Який же я єхида? Ану, скажи… - пiдступаючи, допитувався Колiсник.

–  Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?

–  Ну, пам'ятаю… То що?

–

 Що ж ти - узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…

–  То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш - тебе пiдведуть.

–  В усьому ти такий!
– гука Загнибiда.

–  А ти кращий.

–  Що ж я?

–  Що? А розписки якi там писали? Га?

–  Якi розписки?

–  Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!

–  Що це ти патякаєш?

–  Що? Он кого спитай, що. Он!
– указуючи на Христю, мовив Колiсник.
– Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi!
– скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

–  Постiй… постiй!
– мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом - нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

–  Жiнко!
– скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

–  Чого тобi?

–  Ти чула?

–  Що чула? Попились - полаялись; завтра зiйдетесь - помиритесь.

–  Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

–  Лягай краще спати, - мовила до його Олена Iванiвна.

–  Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати?
– Вiн затрусив головою.

–  Яке його дiло, хто як наймичок наймає?
– помовчавши, замовив вiн знову.
– Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе!
– гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, - так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

"Нi, не треба!
– рiшив Загнибiда.
– П'ять рублiв - грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi

вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" - I Загнибiда сам собi усмiхнувся.

Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни - мурi, у кутках - як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.

–  О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибiди; далi - мацання руки по столу, брязкiт битого скла.

–  Чорт би вашого батька взяв!
– крикнув Загнибiда.
– Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!

Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила - то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

–  Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, - сказала вона.

–  Мовчи!
– гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима.
– Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.

–  Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година!
– зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.

Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" - думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась - такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь - не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

–  Христе, голубко!
– шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

–  Чого ви лiзете? Гетьте!
– скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

–  Цссс!..
– засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

–  Знаєш що, Христе?
– почав вiн.
– Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

–  Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном!
– вiдказала Христя.