Повiя

Мирний Панас

–  Правда ваша. Ромок до чаю - дивна штука.

–  Ото-то-то! А так, наголо - сiрка! Смикнув за хвiст - та й все! Дерзай, чадо!
– гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.

–  О, бодай вам щастя служило!
– реготався Колiсник.

За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з гостей.

–  Пропустiть! пропустiть!
– шамотiв беззубим ротом дяк, протискуючись помiж народом.

–  Ти ж чув, що я тобi наказувала,

старий чорте!
– гукнула дячиха, смикнувши його ззаду за косу.

–  Чув, чув!
– вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.

–  Ох ти, моя неписана!
– скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi Христю за руку.

Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину, аж по хатах загуло.

–  Ото посватала! Молодець!
– хтось промовив.

–  Хто кого?
– спитався Колiсник.

–  Он та дiвка Тимофiя.

Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у порога коло печi.

–  Де ти, серденько, була?
– спитався вiн, пiдступаючи до неї.
– Я ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!

Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.

–  Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк!
– гукав ззаду його товстий крамар.

–  I я не христосався!
– десь вирискався гнилозубий миршавий чоловiчок i - цмок Христю в щоку.

Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала - чи їй плювати в очi сiй п'янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.

–  Стiй!
– гукнув Звi'чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.

–  Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, - повернувся вiн до Колiсника.

–  Нема, братику, дома, - одказав той, випускаючи Христю. Та прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.

–  Куди се, як божевiльна, несешся?
– спитала Олена Iванiвна.

–  Та он… вони… Хай їм!
– з плачем жалiлася Христя.
– Коли так, то я й кину.

–  Що там таке?
– спиталася Олена Iванiвна.

–  Цссс!..
– заходило в кухнi.

–  Не руш хазяйського добра!
– вийшовши серед хати, гукав Загнибiда.
– Не руш.

–  Чого ти желiпаєш?
– сказала вона чоловiковi.
– Он - люди, он - благороднi!
– I гнiвна пройшла у свiтлицю.

–  Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, - сказав Загнибiда, чухаючи потилицю.

–  Отак i в мене, - хитаючи головою, одказав Колiсник.

–  Лихо, брат, - не жiнки сi!
– мовив Загнибiда.

–  Лихо, - пiдказує Колiсник.

–  А коли лихо, то його й залити, - умiшався товстий крамар.

–  А справдi!
– додав Колiсник.

–  Ходiмо, - сказав Загнибiда.

–  Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе?
– каже крамар.

–

 Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi! Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.

–  Попили, поїли у вас, Петро Лукич, - сказав Рубець.
– Пора й додому.

–  Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.

–  Вживали, вживали i геть-то!
– простягаючи руку, мовив Книш.

–  Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?

–  Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.

–  Скажи, хай не задержує, - мовив тихо товстий крамар Колiсниковi на вухо.

–  Та хоч на дорогу!
– побивається Загнибiда.
– Антон Петрович! Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим гостям на дорогу наливочки.

–  Од тебе не одчепишся!
– сказав Рубець.

–  Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте, все по-простому. Пнись - не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.

–  Дай, боже, i нам те мати, що у вас!
– утiшав Книш, беручи чарку наливки.

–  Бувайте ж здоровi!
– привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i, подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни. Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за ним. Загнибiда пiшов проводжати.

–  I слава богу!
– легко зiтхнув товстий крамар.

–  Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, - сказав Колiсник, - а ще наш секретар - о-о! то цяця!

Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!

–  Випровадив, слава тобi боже!
– сказав Загнибiда, вертаючись.
– Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани!
– I всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча кумпанiя.

–  Iдiть лишень до нас, - мовила огрядна молодиця, гнилозубого чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках.
– Годi вам усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися!
– додала вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.

–  З вами, кумо, випити? От добра кума!
– мовив Колiсник, пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.

–  Та воно-то кума - кума, а христосатися з кумою й нема!
– укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.

–  Чого нема? I тепер ще можна!
– мовив Колiсник.

–  Огледiлись, як наїлись!
– одказала, запишавшись, кума.

–  От i опiзнились! Саме тепер в смак!
– виправляється жартами Колiсник.

–  Не в вашу дяку!
– укоряє крамариха.

–  З наймичками йдiть спершу христосатись!
– уколола дячиха, сверкнувши злими очима.

–  З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, - додав гнилозубий чоловiк.