Полтава
Шрифт:
Молодий хорунжий Дюркльо з Кальмарського полку заявив рішучо, що він спати не йде, бо це був би прямо гріх не чекати дванадцятої години. Притакнуло йому декількох товаришів, а до них прилучився навіть майор Леонгельм, чоловік старший, але не старий, бо все любив з молодими тримати. Дотепний та веселий Драке, побачивши таке чесне товариство, гукнув:
— Невже ж я від мачухи, панове? Ще коли б так мамуня притульне ліжечко постелила і до подушки винця з корінням загріла, то, може б, і пішов «люлі»,
І попровадив до гостиниці «Під Золотою Підковою», до якої за мирних часів сотенна старшина заїздила. Там від подвір'я була довга на різьблених стовпах світлиця, яку під час облоги шведські кулі минули, як минули вони також доволі добре обставлену пивницю, її властителя, його родину і кількоро прислуги. Всіх їх сильно стривожили тепер нічні шведські гості, не знали, чи втікати, чи здатися на їх ласку й неласку, бігали з погреба на вишку і з алькиря в алькир, поки хазяїн не заспокоїв челяді, що панове офіцери без ніяких ворожих намірів прийшли і що їх треба якнайкраще вгостити.
— І дівчатам теж вийти треба, — додав.
Ті дівчата — то були дві молоденькі придзингльованки, одна циганочка, а друга татарка, одна від другої краща.
Драке просіяв. Розперся, як турецький баша, на ослоні і, мабуть, уперве в життю жалував, що по-українськи не вміє, але потішався гадкою, що «зразу люди розмовляли на миги». Показував то на губу, то на горло і тішився, що приносили йому їжу й питво. Незабаром виявилося, що хазяїн колись у німецьких краях бував, а Драке також по-німецьки балакав, і так вони порозумівалися якось.
— А все ж таки жаль, що з дівчатами до порозуміння не дійду, — нарікав Драке.
Але від чого розум? Приложив руку до серця, завернув очима і мляскав язиком, з чого дівчатам неважко було догадатися, що вони йому дуже подобалися, дуже! Дівчата тішилися, закривалися вишиваними рушниками, хіхікали, і — загалом забава заповідалася якнайкраще.
— Господарю! — почав майор Леонгельм. — За те, що ми не розвалили твоєї буди і пощадили тілеса ваші, ти повинен нас тепер погостити не гірше, як свого власного гетьмана.
— Як нікого не гостив досі, мостивії панове! — відповів, відшпунтовуючи мохом оброслі і скам'янілими слізьми заплакані пляшки.
Драке вхопив його за руку.
— Що? Ти здурів? Це на десерт, а тепер хай твої весталки при своїм вічнім огнищі загріють нам звичайного вина, а до того хай діллють трохи араку, коріння якого, кандизованих овочів…
— Розумію, — перебив йому господар і побіг. За малий часок дівчата внесли у срібних посудинах паруюче питво, від якого пахощами сповнилася не тільки світлиця, але казав би ти, що й цілий Зіньків запах.
— Казка виноградових
— Казка острова Ямайки, — додав хоробрий сотник Горн.
— Одним словом: казка, — закінчив Леонгельм.
— Наливайте ж, дівчатка, чарки і пригубіться по свойому звичаю, щоб напій ще солодшим зробився! — приказував Драке, який за час побуту на Україні засвоїв собі ті українські звичаї, які для його були найцікавіші.
— Лиш поспішайте, бо наближається північ!
— У Зінькові, та не в нас, — спротивився Дюркльо.
— Добре кажеш, дитинко, — протекційне притакнув Драке. — Для нас важний наш шведський годинник.
— Але хто його має, панове? Хто може знати, яка тепер в Швеції година?
— Я! — заявив голосом побідника Дюркльо і витягнув свою «цибулю». — За десять хвилин у нашім ріднім краю годинники північ ударять. Відчиняться вікна, і тисячі сумно-веселих уст, повертаючись на південний схід, вимовлять: «Prosit!» [111] І тоді ми, повертаючись на північний захід, пішлемо їм відповідь: «Prosit!»
111
Будьмо! (латин.)
— Це буде гарно.
— Правильно.
— Ми так мусимо зробити.
— Але підіждіть же, панове, хтозна, чи тії вікна звернені на північний захід?
— За хвилину вам скажу, — вдоволено відповів сотник Горн, витягаючи з кармана бусолю. Поставив її на стіл і ждав, поки не заспокоїться розгойдана ігла. Кільканадцять голов нахилилося над столом.
— Браво, браво! Вікна звернені якраз на північний захід. Ануте, товариші, чарки до рук!.. Так!.. Дюркльо, відчиняй вікна.
— Не годен.
— Що то значить не годен?
— Вони не відчиняються. Позабивані і попримащувані вапном.
— Так відіб'ємо, — тільки скоро, скоро, бо дванадцята ось-ось!
За хвилину вікна лежали на столі, а на їх місці кільканадцять шведських голов торчало в порожніх рамах, руки з гарячим питвом простягалися на північ, уста ж чекали на знак, котрий мав подати Дюркльо. Цей вдивлявся у свою цибулю:
— Раз, два, три! — і могутнє «Prosit!» понеслося над сонним Зіньковом.
— Prosit, prosit! — летіло в темну зимову ніч назустріч морозним вітрам.
— Ну, так, — почав Леонгельм, вертаючи від вікна на своє місце за столом. — Так і повітали ми новий 1709 рік, так і побажали його нашим дорогим і серцю близьким.
— Подали їм вість, що ще живемо.
— Й не маємо охоти йти в преісподні.
— Не хапаємося.
— Господарю! А давай же нам ті заплакані бабці. Вип'ємо, щоб новий рік був кращий від свого попередника.