Полонені Білої пустелі
Шрифт:
Розміри туші забитого хижака глибоко вразили Джеймі. Ведмідь був більший за бугая, не поступався масивністю перед диким буйволом. Безперечно, цей велетенський звір був тундровий грізлі — ведмідь, про якого мало хто з білих людей навіть чув і якого бачили тільки лічені одиниці. Самотній мешканець широких арктичних просторів, тундровий грізлі є можновладний правитель того снігового царства. Нечисленні ескімоси, що живуть там, уникають зустрічі з ведмедями і мають на це всі підстави. Бо ці хижаки, вагою в півтонни, озброєні гострими, як бритва, дводюймовими пазурами. Звичайно грізлі обходять людей стороною і лихою вдачею не відзначаються.
Хлопці привезли додому лапу. На вигляд ступня її мала добрих десять дюймів завширшки і цілий фут завдовжки. Джеймі відразу ж заходився обмірювати її, а скінчивши — спохмурнів.
— Оті чудні сліди, що ми бачили коло кам’яного іглу місяць тому, залишив не ведмідь, — промовив він.
Авасінові довелось погодитися з цим. Засинаючи тієї ночі, хлопці думали про таємничі сліди, а потім бачили неприємні сни…
23. Втеча
Наближався кінець листопада, і зима вже неподільно владарювала над Барренлендом. Люті хурделиці раз у раз налітали з північних морів, сковуючи тундру своїми льодовими пальцями. Пурга не вщухала по кілька днів поспіль, не дозволяючи хлопцям і на десяток кроків відійти од дверей хатини. Світ, в якому вони існували, весь час зменшувався, аж доки вони стали в'язнями своєї маленької хатини.
Спочатку хлопці не надавали цьому значення. В хаті їм було тепло й затишно, і вони знали, що мають досить харчів на чорний день. Попервах їм навіть приємно було сидіти поряд з собаками перед відкритим вогнищем і балакати чи робити якусь дрібну роботу, прислухаючись до несамовитого завивання вітру надворі.
Дні тепер стали зовсім короткі. Світало десь після десятої, а близько третьої години пополудні ніч уже оповивала білу, вітрами второвану тундру. Три кам'яні каганці споживали так багато жиру, що запаси смальцю почали катастрофічно танути. Хлопцям довелося перейти на одну лампу, і ту вони засвітлювали лише на кілька годин на день. Отож дедалі більше часу їм доводилося просиджувати при непевному світлі вогнища, балакаючи або граючи у відомі Авасінові індіянські ігри.
Джеймі навчився грати в «котячі гойдалки» — вив'язувати складні фігури з великої сухожильної петлі, почепленої на кінчики пальців. Коли це набридло, хлопці взялися за «удзі» — гру на вгадування з камінцями й трісками. Проте і ця, і інші ігри, що їх вони знали або вигадували, розважали їх недовго: незабаром хлопці втрачали до них інтерес.
Вони без угаву балакали, намагаючись розвіяти дедалі зростаюче почуття неволі й туги. Джеймі розповідав довгі історії зі свого шкільного життя в Торонто, а Авасін — старовинні індіянські легенди й мисливські бувальщини.
Їм легше було переносити ті короткі години, коли світився каганець. Тоді вони не витрачали марно й хвилини: шили собі нові одежини із шкур, лагодили різне начиння, виготовляли нову собачу збрую, вистругували стріли для лука. До того ж треба було ще й рубати дрова, носити воду, готувати їжу. Джеймі особливо подобалося вигадувати нові страви з того обмеженого запасу харчів, який вони мали. Він готував печені з м'яса, змішаного з
Хоч як це дивно, хлопці не тужили за стравами, до яких звикли на півдні. Протягом перших кількох тижнів їм бракувало солі й цукру, але тепер вони вже звикли обходитися без них. Про борошняні вироби вони згадували довше; однак місяць, проведений у тундрі, притупив і це бажання, і навіть згадка про гарячі коржики більше не псувала їм настрою.
З досвіду вони вже знали, що м'ясо, і саме тільки м'ясо, може заступити їм усі продукти, з однією дуже важливою умовою, а саме: з пісним м'ясом треба їсти багацько жиру.
Раз чи два, коли завірюха ненадовго вщухала, хлопці виходили надвір, але оддалятись від хатини не наважувалися, бо хмари на небі не розвіювалися й щохвилі могла знову знятися пурга.
Під час цих вилазок Авасін підстрелив з лука кількох куріпок, а Джеймі розставив десяток сирицевих силець, і в них впіймалося два вгодованих зайці. Вони приємно урізноманітнили харчування хлопців, та вистачило їх, звичайно, тільки на те, щоб роздражнити хлоп'ячі апетити.
Через те, що погода зіпсувалася, собакам доводилося здебільшого сидіти в хаті. І коли Джеймі особливо занепадав духом, він переводив погляд на двох великих гарних псів, і в серці його знов спалахувала надія, бо він вірив, що колись вони допоможуть їм вирватися з полону похмурого зимового Барренленду.
На початку своїх пригод хлопці рідко згадували про рідних, бо пересвідчилися, що такі згадки навівають на них страшну тугу, яка позбавляє сили й снаги і волі до праці.
Проте, в міру того, як спливали дні, вони все частіше думали про рідну домівку.
Наближався Новий рік. Авасін уявляв собі, як його одноплемінники весело готуються зараз до традиційних новорічних відвідин інших індіанських таборів. На багато миль довкола селища крі люди збиратимуться на святкові вечірки, і собачі запряги, прикрашені яскравими стрічками й дзвінкими бубонцями, мчатимуть від хати до хати. Авасін знав, однак, і те, що веселі вигуки не лунатимуть у хаті Альфонса і Мері Мівасін, бо вони оплакуватимуть сина, якого вважають загиблим.
Джеймі часто згадував свого дядька Енгуса і думав при цьому, що Енгус Макнейр, напевно, давно вже втратив, надію знову побачити свого небожа живим.
Одного разу Джеймі полічив карби на свинцевій штабці, і раптом у нього вихопилося:
— До Нового року залишається рівно один тиждень. Всі наші вважають, либонь, що ми загинули.
Решту того дня хлопці просиділи в хатині, охоплені глибоким смутком, який ще більше посилювало журливе завивання пурги. Такого гострого нападу туги вони досі ще не зазнавали, і цього разу вже нічим заглушити її не могли.
Протягом наступних двох днів єдиною темою їхніх розмов була втеча на південь. Їхня журба передалася собакам, і ті скавуліли, висловлюючи хлопцям своє співчуття. Життя в маленькій хатинці, схованій на дні Затишної Полонини, втратило свою принадність.
А потім, за п'ять днів до Нового року, погода різко змінилася. Вітер почав стихати і, нарешті, остаточно вщух. Сонце зійшло і, яскраво сяючи, зависло низько над обрієм. Потепліло. Маси теплого повітря вторглися в Арктику з півдня, принісши з собою облудне почуття весни, до якої насправді залишалося ще цілих п'ять місяців.