Пластик
Шрифт:
— Голодних, — твердо сказав найстарший карлик, — як потім з'ясувалося, ще й якийсь австрійський барон.
— У нас немає готелю, — образився Культурний. — Ластівко! — закричав Олександр Миколайович до Ніколаєвського. — У нас є готель?!?!
— Боже збав! — відсахнувся Леонід Григорович. — Який готель? Сьогодні ж усі будуть вільні!
— У нас програма, все продумано! — пояснив Культурний карликам. — Тут справжні профі організаційної майстерності доклали свої зусилля. Так що давайте розміщуйтесь у їдальні, поступайтеся місцем дітям та інвалідам, — і Олександр Миколайович потріпав по гриві наймолодшого карлика.
Кудрява мамзель відмовилась від сніданку,
— Мої ноги — вони страждають! — кричала вона.
– І я! І я страждаю, моя принцесо, — підповзав до неї чоловік у циліндрі.
Водії покурювали в невеличкій рабатці. Двоє гутаперчевих гімнастів намагалися протиснутися крізь чергу до жаданої їжі, сексуальні меншини тулилися ближче до карликів, карлики — до кремезних чоловіків у вельветових безрукавках. На подвір'ї Третього університету тупцювали спеціально привезені коні з лампадрами та пір'ям галапагоських альбатросів на головах. Навколо них пристрибував горбатий і, здавалося, нетверезий тип, він поплескував коней по крупу й прицмокував язиком. Десь чулися голоси циган, у небо запускалися повітряні змії, люди прибували, метушилися, сперечалися, невдоволення зростало, якийсь безвідповідальний балерун штовхнув одного з карликів.
У натовпі запахло смаженим.
17
Зранку мене бив озноб. Я боявся відкрити очі, боявся поглянути на Женю, боявся заговорити до неї, хоча десь у глибині душі знав, що все добре, вона поруч, така рідна, але з іншого боку — щось віддаляє мене від неї, якась невидима, а від того ще більш небезпечна, сила тримає її і не підпускає так близько, як би я того хотів.
Усе своє життя я мріяв про таку людину, про людину, яку я зможу вибрати як друга і яка стане мені набагато дорожчою від усвідомлення того, що я можу втратити її набагато швидше, ніж знайшов. Такою людиною стала Женя. Я пам'ятаю, як в одному фільмі, що крутив мій старий спеціально для мене, головний герой сказав, що кращий друг чоловіка — його мама. Потім з'ясувалося, що той головний герой сам убив свою маму, але річ не в цьому. Просто у мене ніколи не було матері, і навіть батько, як би він не намагався, не міг мені й замінити, і я все одно відчував її відсутність, і, можливо, Женя саме та, в кому я хочу побачити свою маму, той друг, справжній друг чоловіка. І ось тепер щось відбувається — щось страшне і непередбачуване. Я так боюся її втратити…
— Женя, — таки сказав я.
— Що?
— Сьогодні в місті свято.
— Знаю. Тому ти сидітимеш цілий день тут.
— Ти говориш, як мама, і через це у мене прокидається комплекс вини.
— Який комплекс?
— Провини.
— Який-який?
— Провини. Я колись читав про таке.
— Щось багато ти читаєш.
— А мені нічого іншого не залишається. У будь-якому разі — не розмовляй зі мною, як із сином. Розмовляй, як із чоловіком, — я однозначно кривив душею.
— Браво! — посміхнулась вона. — Ну добре — чоловік! У такому разі попрошу тебе діяти розумно, як це роблять чоловіки.
— Усі помиляються.
— Це правда, — знову всміхнулась вона. — Але все одно — нікуди не вилазь, як учора.
— Вибач мені за це.
— Ти мені вибач. Я тебе вдарила. Обіцяю, такого більше ніколи не повториться.
— Чого саме?
— Я ніколи не битиму тебе.
— А я тебе.
— Сподіваюсь, — хитро промовила Женя, наливаючи мені щойно завареної кави.
Говорити про мою нічну гарячку не хотілося. Про деякі речі, як казав мій батько,
— Як ти думаєш, йому там добре? — запитав я.
— Кому і де?
— Батькові. Там, — штрикнув я пальцем у небо.
— Я не люблю такі розмови, — серйозно сказала Женя. — Я не вірю в небо.
— А у що ти віриш?
— У ніщо.
Я так і не зрозумів, чи вона ні в що не вірить, чи вона вірить у ніщо. Перепитувати не було сил.
Поки я вмивався і намагався щось зробити зі своїм неслухняним волоссям, а моє волосся було дійсно неслухняним, Женя кудись зібралася.
— Ти надовго? — запитав я.
— Не знаю. Щось типу в розвідку. Якщо ми сидітимемо тут — нічого не дізнаємося. Не, я нічого проти твоєї присутності тут не маю, навпаки, мені приємно, що такий чоловік тішить мене своєю увагою. Просто тобі самому за день-два це все набридне.
— Мені вже набридло.
— Ну, вибач, дружок, — сардонічно промовила вона. — Потерпи. Дякуй за те, що тут, а не у клітці.
— Да, це взагалі якесь звірство — до клітки саджати.
— Нічого, дядя Льоня довго не протримається, ще місяць-другий — і хана, знімуть його.
— Ага, мій батько ще років п'ять тому казав, що через місяць-другий його знімуть.
— Одні не знімуть — інші докладуть зусиль. Такі мудаки, як дядя Льоня, горять із тріском, але швидко…
— Ага, вісім років уже тріщить.
— Ну тебе, ще згадаєш мої слова. Паспорт мій не бачив?
— Навіщо він тобі?
— А, ось він, — сказала Женя, грайливо, майже між іншим поцілувала мене в чоло, підстрибнула, зробила у повітрі пірует, якось дивно, багатообіцяюче усміхнулась і зникла за дверима.
А мене почали їсти сумніви. Я знав про карнавал, знав, що затівається щось безумне, що ударною хвилею пронесеться казкове дійство нашими сірими вулицями, що світ здригнеться від кількості циркових артистів та просто різнобарвного люду, також я знав, що ні за яких умов не маю виходити з цієї задушливої кімнати, хоча, з іншого боку, дуже потрібні мені ті карнавали разом з їхніми доморощеними гімнастами, тим більше, я не люблю масових свят: ці всі люди, п'яні пані та грубі хлопці, салюти під портвейн, а з іншого боку, цікаво ж, і, зрештою, я так швидко бігаю, що ніхто нізащо мене не наздожене, якщо я цього сам не забажаю, — але ж от наздогнали мене пацани в парку… Навіть не знаю… І Жені ще невідомо скільки не буде, і взагалі, мужик я чи не мужик.
З цими думками я взувся і вибіг на вулицю. Ховаючись у чагарниках молодого клену та в скелетах недобудованих ларьків, я добрався до центральної вулиці. Заховавшись на даху автобусної зупинки, я зміг спостерігати за всім, що діялося на вулицях міста в цей спекотний, задушливий день.
Посеред площі стояла трибуна, було багато людей, більше половини з яких я взагалі не знав. До трибуни дерся маленький висушений мужичок. У ньому я впізнав мера дядю Льоню. Зараз почнеться промова, подумав я, і промова таки почалася. Якщо перед цим на площі літали акробати, бігали маленькі потворні чоловічки, схожі на карликів, жонглери у бузкових трико жонглювали палаючими кеглями, а вродливі (принаймні такими вони здавалися здалеку) і граціозні жінки синхронно витанцьовували якийсь американський танок, — то після виходу мера на трибуну, всі, немов за командою, замовкли. Лише національні прапори, прапори європейських країн та Північно-Американських Штатів тріпотіли під штучним вітром, який видувався зі спеціального пристрою, спеціально придбаного міськвиконкомом для таких цілей у безвітряні дні.