Переспівниця
Шрифт:
— Піто, коли ти запитав про Дарія і Лавінію, і Богз сказав тобі, що це правда, ти відповів, що так і думав. Тому що спогад був неблискучий. Що ти мав на увазі?
— Ну, я не знаю, як це пояснити, — відгукнувся він. — Спочатку в голові була суцільна плутанина. Тепер я вже у дечому розібрався. Гадаю, схема проста: спогади, які нав’язали мені за допомогою отрути мисливців-убивць, мають дивну властивість — вони блискучі, навіть якісь мерехтливі. Пам’ятаєш, як ми почувалися, коли на арені нас покусали?
— Дерева хиталися. Літали велетенські різнокольорові метелики. Я упала в яму з оранжевими бульбашками, —
— Правильно. А от спогади про Дарія і Лавінію зовсім не такі. Не думаю, що тоді мене вже почали накачувати отрутою, — мовив він.
— Що ж, це добре, еге ж? — мовила я. — Якщо ти зможеш розділити справжні й несправжні спогади, зрештою докопаєшся до істини.
— Ага. А якщо у мене виростуть крила, я зможу літати. Тільки у людей не ростуть крила, — мовив він. — Правда чи ні?
— Правда, — відповіла я. — Але людям не потрібні крила для того, щоб вижити.
— Переспівницям потрібні.
Він доїв суп і віддав бляшанку мені.
У флуоресцентному світлі кола під його очима схожі були на синці.
— У нас є ще трохи часу. Тобі слід поспати.
Він слухняно ліг, але очі його невідривно стежили за стрілкою на одному з циферблатів. Моя рука повільно — немов я торкалася пораненого звіра — потягнулася до його чола й відкинула волосся. Піта завмер від мого дотику, але не відсторонився. Тому я й далі ніжно гладила його по голові. Це вперше я добровільно торкнулася його відтоді, як повернулася з арени.
— Ти досі намагаєшся захистити мене. Правда чи ні? — прошепотів він.
— Правда, — відповіла я. І вирішила трохи пояснити. — Ми з тобою так завжди робимо. Намагаємося захистити одне одного.
За хвилину він заснув.
За кілька хвилин до сьомої ми з Полідевком усіх розбудили. Довкола лунало звичне позіхання й зітхання, як завжди, коли люди тільки прокидаються. Однак мої вуха вловили ще дещо. Якесь шипіння. Можливо, то була всього-на-всього пара з труби чи далекий свист потяга...
Шикнувши на загін, я дослухалася. Шипіння таки чулося, але звук був не однорідний і не протяжний. Здавалося, багато-багато людей видихає одні й ті самі слова. Ні, не слова — єдине слово. Яке луною котилося тунелями. Одне слово. Ім’я. Яке повторювалося знову і знову.
— Катніс.
РОЗДІЛ 4
Ну от і все. Мабуть, Снігоу змусив миротворців копати всю ніч. І почали вони зразу, щойно загасили вогонь. Спочатку знайшли останки Богза, відчули, що на правильному шляху, та коли минуло кілька годин, а більше решток не було, почали щось підозрювати. І зрозуміли, що їх обдурили. А президент Снігоу не любить виставлятися дурнем. І байдуже, вистежили нас по слідах чи просто припустили, що ми під землею, капітолійці все одно здогадалися, де ми, та вжили заходів: мабуть, випустили зграю мутантів, запрограмованих знайти мене.
— Катніс.
Шипіння наближалося. Я напружено вдивлялася в темряву, намагаючись роздивитися джерело звуку. Лук був напоготові, от тільки де мішень?
— Катніс.
Пітині вуста ледве ворушилися, але, без сумніву, з них теж зірвалося моє ім’я. Саме тоді, коли я подумала, що йому стало трохи краще, понадіялася, що скоро до мене повернеться справжній
— Катніс.
Піта був запрограмований відгукнутися на це шипіння. Він мав приєднатися до переслідування. Він заметушився. У мене не було вибору. Я націлила стрілу йому в голову. Він нічого не відчує... Раптом він осів на землю, його очі широко розплющилися, він важко дихав.
— Катніс! — обернув він голову до мене, але, здається, не помітив стріли. — Катніс! Тікай!
Я вагалася. Голос у нього був тривожний, але не божевільний.
— Навіщо? Звідки лине цей звук?
— Я не знаю. Я тільки знаю, що це тебе вб’є, — мовив Піта. — Біжи! Забирайся звідси! Хутчій!
Повагавшись мить, я опустила лук. І обернулася до схвильованих облич, які оточили мене.
— Хай що це таке, воно прийшло по мене. Нам саме час розділитися.
— Але наше завдання захистити тебе, — мовила Джексон.
— Ми твій загін, — докинула Кресида.
— Я тебе не покину, — сказав Гейл.
Я обвела поглядом знімальну групу, озброєну камерами й записниками. А тоді глянула на Фінея з двома пістолетами й тризубом. Попросила його віддати один пістолет Кастору. Тоді витягнула холості патрони з Пітиного пістолета, зарядила його справжніми й подала Полідевку. Оскільки у нас із Гейлом були луки, ми віддали свої пістолети Мессалі та Кресиді. Не було часу вчити їх обходитися зі зброєю, ми тільки показали, як знімати з запобіжника і стріляти, але в тісному приміщенні й цього має бути досить. Усе одно це краще, ніж лишитися геть беззахисним. Тепер зброї не було тільки в Піти, але, гадаю, тому, хто шепоче моє ім’я в унісон зі зграєю мутантів, вона ні до чого.
Ми не лишили в кімнаті нічого, хіба що свій запах. Позбутися його ми не могли. Гадаю, саме так ці мутанти й вистежили нас, бо ми не залишали більше жодних слідів. Нюх у мутантів був чудовий, однак там, де ми чалапали по воді у стічних канавах, їм буде важче.
Коли ми вийшли з кімнати, шипіння стало чіткішим. Зараз уже можна було більш-менш визначити місцеперебування мутантів. Це там, звідки ми прийшли, тобто поки що доволі далеко. Мабуть, Снігоу запустив їх під землю неподалік того місця, де знайшли тіло Богза. Теоретично у нас була значна фора, хоча рухалися вони явно швидше за нас. У пам’яті спливли вовкоподібні мутанти на арені під час перших Голодних ігор, мавпи під час Червоної чверті, а ще численні потвори, яких я бачила по телевізору рік у рік, і раптом мені стало цікаво, який вигляд мають сьогоднішні мутанти. Що, на думку Снігоу, злякає мене найдужче?
Ми з Полідевком ще вчора розробили план і обрали шлях просування, й оскільки він вів у протилежний від шипіння бік, я не бачила сенсу його переглядати. Якщо ми рухатимемося швидко, то, можливо, нам вдасться дістатися резиденції Снігоу швидше, ніж ці тварюки нас наздоженуть. Однак поспіх завжди йде в парі з необережністю: не уникнути сплеску води, коли нога втрапляє в калюжу, брязкоту автомата, який випадково вдарився об трубу, моїх власних занадто голосних наказів...
Три квартали ми здолали по стічних канавах, потім опинилися на занедбаній колії, й тут до нас долинули зойки. Приглушені, гортанні. Вони відлунювали від кам’яних стін.