Переспівниця
Шрифт:
Ми знову навчилися знаходити собі справу. Піта пік. Я полювала. Геймітч пив, поки не закінчувалося спиртне, а тоді до прибуття наступного поїзда розводив гусей. На щастя, гуси дбали про себе самі. Ми вже не почувалися самотніми: в Округ 12 повернулося ще кількасот людей, адже хай що сталося, це наша домівка. Копальні зачинили, а землю зорали й почали
Ми з Пітою знову приростали одне до одного. Досі траплялися моменти, коли він хапався за спинку крісла й перечікував напади люті. А я прокидалася посеред ночі в сльозах і з криком — від нічних кошмарів, переслідувана мутантами і мертвими дітьми. Однак Пітині руки — а згодом і губи — були завжди поруч і заспокоювали мене. Однієї ночі я знову відчула голод, який уперше схвилював мене на узбережжі під час Червоної чверті. Я знала, що це колись станеться. Для того, щоб вижити, мені не потрібен Гейлів вогонь, його лють і ненависть. У мене самої достатньо вогню. Мені потрібна весняна кульбаба. Яскраво-жовта кульбаба, яка символізує відродження, а не руйнування. Потрібна впевненість у тому, що життя триває, хай скільки втрат ми зазнали. Що все знову може бути чудово. І тільки Піта спроможний подарувати мені це.
І коли він прошепотів: «Ти мене кохаєш. Правда чи ні?» — я відповіла: «Правда».
ЕПІЛОГ
На Леваді гралися діти. Дівчинка з темним волоссям і блакитними очима весело танцювала. Хлопчик із білявими кучерями й сірими очима намагався не відставати від сестри і теж пританцьовував на своїх пухкеньких ніжках. Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять років, перш ніж я на це погодилась. Але Піта так сильно хотів дітей! Коли я вперше відчула, як у моєму лоні ворушиться дитина, мене охопив такий страх, як ніколи досі. І здолала цей страх тільки радість, коли я вперше потримала
Діти тільки починають ставити запитання. Всі арени давно знищили, на їхньому місці збудували меморіальні комплекси, і жодних Голодних ігор більше не проводилося. Але їх вивчали в школі, і дівчинка знала, що ми брали в них участь. Хлопчик також усе дізнається за кілька років. Як я їм про це розповідатиму? Як підберу влучні слова? Як мені не нажахати їх до смерті? Моїх дітей, які полюбили колискову:
На казковому лузі під густою вербою Застелю тобі ліжко м’якою травою, Моя люба дитинко, засни, засни, Хай насняться тобі казковії сни. Заплющ оченята і руту знайди, Вона вберігає від лиха й біди. А я залишаюсь навіки з тобою, Тебе огортаю своєю любов’ю.Мої діти не знають, що граються на могилі.
Піта каже, що все буде гаразд. Ми разом. І в нас є книга. Ми зможемо розповісти все дітям, і вони зрозуміють і стануть відважнішими. Але одного дня мені доведеться пояснити їм природу своїх нічних кошмарів. Чому вони мучать мене і ніколи не облишать.
Доведеться розповісти, як я вижила. І що іноді мені страшенно важко жити й отримувати від життя задоволення: я боюся, що завтра у мене все це відберуть. У такі моменти я стараюся пригадати добрі вчинки інших людей. Це немов гра. Незмінна гра. І навіть трохи набридлива, якщо гратися в неї двадцять років поспіль.
Однак є набагато гірші ігри.