Переспівниця
Шрифт:
— Так, — голос мій урвався, і я вдала, що кашляю.
— А ти мене кохала? — запитав він.
Я не відривала очей від підлоги.
— Всі кажуть, що так. Тому Снігоу тебе і катував. Щоб зламати мене.
— Це не відповідь, — сказав Піта. — Я й не знав, що думати, коли мені показали деякі записи. Під час перших Голодних ігор усе мало такий вигляд, ніби ти намагалася мене вбити, скинувши вниз гніздо мисливців-убивць.
— Я хотіла вбити вас усіх, — мовила я. — Ви ж загнали мене на дерево.
— Пізніше ми багато цілувалися. З твого боку це мало
— Іноді, — визнала я. — А знаєш, що зараз за нами спостерігає безліч людей?
— Знаю. А як щодо Гейла? — провадив він.
Я потихеньку починала вже лютитися. Плювати на Пітине одужання, Гейл — це моя особиста справа, а не тих людей за склом.
— Він також непогано цілується, — відповіла я коротко.
— І тебе не бентежить, що ти цілувалася нами з обома? Цілувалася з кимось іншим? — запитав Піта.
— Бентежить. Але я не збираюся питатися твого дозволу, — мовила я.
Піта знову засміявся — холодно, відсторонено.
— А ти не така проста, чи не так?
Коли я вийшла, Геймітч не протестував. Я мало не бігла коридором. Повз метушню кімнат. До пральні, щоб знайти там теплу трубу та сховатися за нею. Мені знадобилося чимало часу, щоб докопатися, чому я так зажурилася. Та коли я таки докопалася, спершу навіть не хотіла визнавати справжню причину. Часи, коли Піта вважав мене неперевершеною, позаду. Тепер він побачив, яка я насправді. Жорстока. Ненадійна. Маніпулятивна. Смертоносна.
І за це я його ненавиділа.
РОЗДІЛ 8
Приголомшення. Ось мої відчуття, коли Геймітч у лікарні повідомив мені новину. Через дві сходинки я помчала в Ставку, думки кружляли як навіжені, і ввірвалася в залу під час важливої військової наради.
— Що значить — я не поїду в Капітолій? Я мушу! Я — Переспівниця! — мало не кричала я.
Коїн неохоче відвела погляд від екрана.
— І як Переспівниця ти вже виконала своє основне завдання — об’єднала всі округи проти Капітолія. Не хвилюйся — якщо все піде по плану, ми відправимо тебе туди після капітуляції.
Капітуляції?
— Запізно! Я проґавлю всі бої. Я вам потрібна — кращого снайпера вам не знайти! — верещала я. Зазвичай я не люблю вихвалятися, але ж це правда. — Гейл їде!
— Гейл щодня відвідував тренування, якщо не був залучений до інших важливих справ. Ми впевнені, що він дасть собі раду на полі бою, — мовила Коїн. — А скільки тренувань відвідала ти?
Жодного. Ось скільки.
— Ну, подеколи я полювала. І... тренувалася з Біпером в арсеналі.
— Це не те саме, Катніс, — сказав Богз. — Ми всі знаємо, що ти кмітлива, відважна і влучно стріляєш. Але на полі бою нам потрібні солдати. Ти не вмієш підкорятися наказам, і ти явно не на піку своєї фізичної форми.
— В Окрузі 8 це не стало на заваді. Чи в Окрузі 2, — відгризнулась я.
— Ні там, ні там ти не мала вступати в бій, — мовив Плутарх і стрельнув на мене оком: мовляв, не бовкай зайвого.
Так, і стрілянина в
— І в обох випадках тебе поранили, — нагадав мені Богз. Раптом я побачила себе їхніми очима. Невисока сімнадцятирічна дівчина, яка заледве дихає, оскільки її ребра ще не загоїлися. Неорганізована. Недисциплінована. Недужа. Не солдат, а дитина, за якою потрібно постійно доглядати.
— Але я мушу поїхати, — мовила я.
— Навіщо? — запитала Коїн.
Не могла ж я їм сказати, що маю особисто помститися Снігоу, що це вендета. Чи що не можу залишатися тут, в Окрузі 13, поруч із новим Пітою, в той час як Гейл буде на полі бою. Однак у мене було безліч причин ненавидіти Капітолій.
— Згадайте Округ 12. Мою зруйновану домівку!
Президент замислилась над моїми словами. Якусь
мить поміркувала й мовила:
— Що ж, у тебе є три тижні. Це небагато, але можеш почати тренування. Якщо комісія вирішить, що ти годишся, можливо, твоє прохання розглянуть.
Ось воно. Це більше, ніж я сподівалася. Мабуть, я сама в усьому винна: день у день ігнорувала свій розклад і робила тільки те, що мені було до душі. Хто хоче бігати полем із рушницею за плечем, в той час як навколо стільки всього відбувається? І тепер мені довелося поплатитися за своє недбальство.
Повернувшись у лікарню, я застала там Джоанну такою ж лютою, як я щойно була сама, й переповіла їй слова Коїн.
— Може, тобі теж дозволять тренуватися?
— Гаразд. Я почну тренуватися. Але я поїду в той смердючий Капітолій, навіть якщо мені доведеться повбивати пілотів і самій вести вертоліт! — мовила Джоанна.
— Мабуть, краще не згадувати цього на тренуванні, — сказала я. — Однак я рада, що мене буде кому підкинути.
Джоанна усміхнулася, і я відчула прогрес у наших стосунках, нехай і крихітний. Не певна, що ми вже друзі, однак слово «союзники» буде цілком доречним. Це добре. Мені знадобиться союзник.
Наступного ранку, коли ми о 7.30 прийшли на тренування, на нас чекала несподіванка. Нас записали в клас початківців, чотирнадцяти-п’ятнадцятирічних підлітків; це було образливо — аж поки ми не втямили, що навіть від них відстаємо. І Гейл, і інші солдати, відібрані для поїздки в Капітолій, на вищому рівні. Після розминки — болісної! — кілька годин приділяли силовим вправам — ще більш болючим, — а тоді була п’ятимильна пробіжка, яка мене мало не вбила. Незважаючи на образливе піддражнювання Джоанни, заледве здолавши милю, я відстала.
— Це все ребра, — пояснила я тренеру, серйозній жінці середнього віку, до якої ми зверталися «солдат Иорк». — Вони досі забиті.
— Що ж, солдате Евердін, з мого досвіду, природним шляхом вони ще гоїтимуться щонайменше місяць, — мовила вона.
Я похитала головою.
— У мене немає стільки часу.
Вона зміряла мене поглядом.
— Лікарі не запропонували тобі лікування?
— А хіба існує якесь лікування? — здивувалась я. — Мені сказали, що ребра самі мають загоїтися.