Переспівниця
Шрифт:
3. Чекайте на подальші інструкції.
Всівшись на підлозі, я схрестила ноги й почала чекати. В кімнату повільно вливався безперервний потік людей, які займали й облаштовували свої місця. За кілька хвилин кімната була натоптана людьми. Може, мама з Прим залишаться на ніч із пацієнтами? Та ні, навряд чи. Вони були в списку, отже, повинні ночувати тут. Я уже почала хвилюватися, коли нарешті з’явилася мама. Я пошукала поглядом у неї за спиною Прим.
— А де Прим? — запитала я.
— А хіба вона не тут? — здивувалася мама. — З лікарні вона повинна була йти просто сюди. І вийшла на десять хвилин швидше за мене. Де вона? Куди вона могла подітися?
Я
Мої очі різко розплющилися.
— Кіт! Вона повернулася по нього!
— О ні, — простогнала мама. Та ми обидві знали, що так і було. Ми почали протискуватися між людей, які потоком лилися в бункер. Здалеку було видно, що охорона готується зачинити товсті металеві двері, повільно крутячи з обох боків залізні колеса. Тільки-но ці двері замкнуться, ніщо в світі не змусить солдатів відчинити їх знову. Можливо, це навіть буде їм непідвладно. Безцеремонно розштовхуючи людей, я гукала до солдатів, щоб вони зачекали на мене. Щілина між двома половинками дверей поступово зменшувалася; залишилося всього кілька дюймів, аж тут я просунула в шпарину руку.
— Відчиніть двері! Випустіть мене! — заверещала я.
На обличчях солдатів відбився переляк, і вони трохи притримали двері. Протиснутися назовні я не могла, та принаймні пальців мені не прищемили. Скориставшись нагодою, я протиснула в щілину плече.
— Прим! — заверещала я. Мама благала солдатів відчинити двері, а я вертілася, намагаючись пролізти назовні. — Прим!
І тут я нарешті почула на сходах віддалений тупіт.
— Ми вже біжимо! — гукнула сестра.
— Притримайте двері! — цього разу долинув голос Гейла.
— Вони вже біжать! — крикнула я охоронцям, і ті трохи прочинили двері. Але я не зрушила з місця — боялася, що вони не чекатимуть і таки зачинять двері, — поки не побачила Прим: її щічки розчервонілися від бігу, вона засапалася, але тримала в руках Денді. Я затягнула її всередину. Одразу за нею заскочив Гейл — йому довелося розвернутися боком, щоб пронести в бункер багаж. Зрештою двері ляснули і замок голосно клацнув.
— Про що ви тільки думали? — я злісно трусонула Прим, а тоді кинулася обнімати, прищемивши Денді.
У Прим уже було готове пояснення:
— Я не могла залишити його, Катніс. Удруге він би цього не пережив. Треба було бачити, як він метався кімнатою і завивав. Прибіг, щоб захистити нас.
— Гаразд. Гаразд, — я кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, відступила на крок і підняла Денді за шкірку. — Слід було втопити тебе, коли я ще мала таку можливість.
Притиснувши вуха до голови, він виставив одну лапку вперед. Однак я випередила його і зашипіла першою — і це, здається, трохи рознервувало його, оскільки він вважав шипіння своєю прерогативою. Натомість він безпомічно нявкнув, і звісно, сестра одразу стала на його захист.
— Катніс, прошу, не дражни його, — мовила вона, притискаючи Денді до грудей. — Він і так засмучений.
Від усвідомлення, що я образила почуття цього нахабного кота, мені захотілося подражнити його ще раз. Але Прим так за нього переживала! Тому я уявила собі рукавички, обшиті по краю хутром Денді: такий образ допомагав мені миритися з цим котом не один рік.
— Гаразд. Вибач. Ми під великою літерою «Е». Йди покажи йому нашу хату.
Прим пішла, а я опинилася
— Якщо Піта правий, то ці речі не мали шансів на порятунок, — мовив він.
Піта. Кров дощовими краплями стікає по шибці. Кров чорніє на черевиках...
— Дякую... за все, — вичавила я. — А що ти робив у нашій кімнаті?
— Просто перевіряв, — мовив він. — Я в сорок сьомій, якщо знадоблюся.
Потому як замкнулися двері, майже всі розійшлися по своїх місцях, тому коли я поверталася до свого місця, за мною спостерігало майже п’ять сотень людей. Я намагалася поводитись якнайспокійніше, адже й так нещодавно металася в натовпі, немов божевільна. От тільки обдурити людей навряд чи вдасться. Як важко бути взірцем! Хоча кому яке діло? Вони і так усі думають, що я несповна розуму. Чоловік, якого я штовхнула, пробираючись до дверей, здається, впав, тож тепер, потираючи забитий лікоть, позирав на мене підозріло. Я мало не засичала йому у відповідь.
Прим примостила Денді на нижньому ліжку і замотала його у покривало, з якого визирала тільки мордочка. Прим завжди так робить, коли починається гроза і гримить. Грім — це єдине, чого боїться Денді. Мама обережно поставила коробку з ліками у скриню. А я всілася на підлогу, спиною прихилившись до стіни, — хотіла перевірити, що саме запакував Гейл у мою мисливську торбу. Книжку з лікарськими та їстівними рослинами, мисливську куртку, весільне фото моїх батьків і увесь вміст моєї шухляди. Моя брошка-переспівниця тепер входить у костюм Цинни, але мені повернувся золотий медальйон, срібний парашут із втулкою і Пітина перлина — це мої особисті скарби. Я замотала перлину в парашут і заховала глибоко в потайну кишеньку мисливської торби, так ніби це Пітине життя і ніхто не зможе відібрати його в нього, поки я насторожі.
Несподівано сирени заглухли. З системи оповіщенні долинув голос Коїн: вона дякувала всім за зразкову евакуацію з верхніх поверхів, наголошуючи, що це не тренування: Піта Мелларк, переможець з Округу 12, у прямій трансляції по телебаченню натякнув на можливе бомбардування.
І саме в цю мить вибухнула перша бомба. Вибух струсонув усе моє нутро: здавалося, завібрував шлунок, заторохтіли кістки й зуби. Першою думкою було: ми всі помремо. Очі мої так і шукали на стелі величезні тріщини, я очікувала граду каміння, але бункер тільки здригнувся. Світло погасло, і в абсолютній темряві я трохи розгубилася. Звуки — зойки, прискорене дихання, схлипування дітей, мало не божевільний сміх — завмерли. Аж тут запрацювали генератори, і з’явилося світло, слабке і тьмяне — не таке, як зазвичай в Окрузі 13. Радше схоже на те, яке було у нас удома в Окрузі 12, коли глупої зимової ночі в кімнаті горіли свічки й коминок.
У сутінках я потягнулася до Прим і, намацавши її ногу, присунулася ближче. Заспокійливим голосом вона вмовляла Денді:
— Все гаразд, маленький, усе гаразд. Тут ми в безпеці.
Мама обняла нас обох, і на якусь мить я дозволила собі знову стати маленькою і поклала голову їй на плече.
— Це дрібниці в порівнянні з бомбардуванням Округу 8, — мовила я.
— Мабуть, це підземні снаряди, — сказала Прим дуже спокійно, щоб не лякати кота. — Нам про них розповідали на лекції для новоприбулих. Вони вгризаються глибоко в землю і тільки тоді вибухають. Адже немає сенсу бомбардувати поверхню Округу 13.