Переспівниця
Шрифт:
— Звісно, ми готові до такого сценарію. Хоча останні кількадесят років свідчать, що Капітолій усвідомлює: пряма атака на Округ 13 така ж страшна для Капітолія, як і для нас. Ядерні ракети вибухнуть, пошириться радіація, і це матиме непередбачувані наслідки. Ба навіть незначне бомбардування може серйозно пошкодити нашу базу, якою вони досі сподіваються заволодіти. Ну і, звісно, Капітолій боїться контратаки. Хоча, зважаючи на наше союзництво з повстанцями, цілком імовірно, що Капітолій готовий ризикнути.
— Ви гадаєте? — запитав Геймітч надто вже щиро, але в Окрузі 13 іронію мало хто розуміє.
— Так. У будь-якому разі ми вже давно
Вона швидко затарабанила пальцями по клавіатурі, віддаючи відповідний наказ. І щойно її погляд відірвався від монітора, почалося.
За час мого перебування в Окрузі 13 було уже дві навчальні евакуації першого ступеня. Про першу з них я взагалі нічого не пам’ятала — лежала в інтенсивній терапії в лікарні, а важким пацієнтам, здається, дозволялося не брати участі в евакуації, оскільки це могло погіршити їхній стан. Смутно пригадувався голос, який наказував людям збиратися в жовтих зонах. Під час евакуації другого ступеня (яка оголошується при невисокому ризику — наприклад, при карантинах, коли всіх мешканців перевіряють під час епідемії грипу) ми повинні були пройти у свої кімнати й просто сидіти там. У той день я заховалася в комірчині, ігноруючи сигнали, які линули з системи сповіщення, і спостерігала за павучком, який плів павутинку... Жодна з цих евакуацій не підготувала мене до гучних сирен, які завили звідусіль. Такий звук неможливо було ігнорувати — здається, його створили навмисно для того, щоб сіяти паніку. Але ж це був Округ 13 — тут ніхто ніколи не панікував.
Богз вивів нас із Фінеєм зі Ставки, провів коридором і вказав на широкий сходовий майданчик. Сюди стікалися потоки людей, утворюючи єдину річку, яка бігла вниз. Ніхто не сварився і не намагався протиснутися вперед. Навіть діти не капризували. Ми спускалися вниз, поверх за поверхом, не перекинувшись і словом, — хіба щось почуєш за такого виття сирен? Я роззирнулася, шукаючи маму і Прим, але в такому натовпі важко було когось розгледіти. Сьогодні вони обидві мали працювати в лікарні, отже, просто не могли не почути сирен.
У вухах калатало, а в очах миготіло. Глибина була, як у шахті. Однак був один плюс: що глибше ми спускалися під землю, то менше було чутно звук сирен. Так ніби ті сирени мали тиснути на нас фізично, заганяючи в підземелля, — швидше за все, так воно й було. Маленькі групки людей почали відколюватися від загального потоку й зникати за дверима на різних поверхах; мене Богз вів дедалі нижче, аж поки сходи не вивели нас у велику печеру. Я хотіла вже була зайти, але Богз затримав мене і вказав на сканер, до якого я повинна була піднести руку із розкладом. Без сумніву, вся інформація збиралася десь у комп’ютері: влада округу 13 мала пересвідчитися, що всі без винятку жителі евакуйовані.
Було важко визначити, якого походження це місце — природного чи техногенного. Деякі зони були суцільно кам’яні, тоді як інші підтримувалися залізною арматурою та бетонними балками. Тут була кухня, ванні кімнати і медпункт — це місце приготували для кількаденного перебування.
По всій печері були з певними інтервалами розвішані таблички з білими літерами і цифрами. Богз саме пояснював, що ми повинні знайти зону, яка збігається з номерами наших кімнат, — у моєму випадку зону «Е», бо я жила в кімнаті «Е», — коли до нас підійшов Плутарх.
— А, ось де ви, — мовив він. Останні події, здається, зовсім не вплинули на його
— Що? — мовила я. Просто не могла повірити, що він назвав те, що сталося з Пітою, просто прикрістю.
— Я маю на увазі людей, які сидітимуть із тобою в бункері. Вони спостерігатимуть за тобою і перейматимуть твою поведінку. Якщо ти поводитимешся спокійно та врівноважено, інші наслідуватимуть тебе. Якщо ж ти панікуватимеш, інші можуть також заразитися, — пояснив Плутарх. Я не відривала від нього очей. — Вогонь поширюється легко, так би мовити, — провадив він, так ніби до мене туго доходило.
— То мені поводитися, як перед камерами, Плутарху? — мовила я.
— Так! Чудово! Люди завжди відважніші, коли опиняються на публіці, — сказав він. — Подивись тільки, яку відвагу щойно виявив Піта!
Ще трошки — і я б дала йому ляпас.
— Маю повернутися до Коїн, перш ніж зачиняться всі входи. А ти тут працюй! — мовив він і вийшов.
Я підійшла до таблички з великою буквою «Е». Нам відвели площу чотири на чотири метри — наша територія була відмічена лініями на підлозі. До стіни кріпилися два довгі ліжка — отже, комусь із нас доведеться спати на підлозі; в кутку стояла квадратна скриня на речі. На заламінованому аркуші білого паперу було великими буквами надруковано: «ПРАВИЛА ПОВЕДІНКИ В БУНКЕРІ». Я зосереджено подивилася на папірець, але в очах мерехтіло. А тоді мені здалося, що на чорний текст впало кілька крапель крові. Поволі розпливчасті літери набрали різкості. Перший розділ називався «Після прибуття».
1. Переконайтеся, що всі ваші співмешканці спустилися в бункер.
Мама з Прим іще не прийшли, але я була серед перших мешканців, які спустилися в бункер. Мабуть, вони обидві допомагали евакуювати пацієнтів.
2. Підійдіть до складу й отримайте один пакет спорядження на кожного мешканця вашої кімнати. Підготуйте територію для життя. Поверніть пакет(и) назад.
Я оглянула печеру й розшукала склад — глибоку кімнату за високим прилавком. У чергу вишикувалося кілька людей, однак поки що там було досить тихо. Підійшовши до прилавка, я дала список мешканців нашої кімнати і попросила три пакети. Чоловік перевірив список, зняв із полички три пакети й кинув їх на прилавок. Закинувши один мішок собі за спину, ще два я взяла в руки. Коли я розвернулася, виявилося, що за моєю спиною вже встигла зібратися довга черга.
— Вибачте, — мовила я, протискуючись крізь натовп.
Питання часу? Чи все-таки Плутарх мав рацію? Невже ці люди наслідують мої дії?
Повернувшись на свою житлову площу, я розкрила один із пакетів — там був тонкий матрац, постільний набір, два комплекти сірого одягу, зубна щітка, паста, гребінець і ліхтарик. Вивчивши вміст двох інших пакетів, я пересвідчилася, що вони мало чим відрізняються, але до їхнього складу входило два набори одягу — один сірий і один білий. Зрозуміло, що білий одяг призначався для мами і Прим, адже вони, якщо виникне потреба, допомагатимуть лікарям. Застеливши ліжка, я поскладала одяг і повернула пакети на склад. Не знала, що мені робити далі, тому почала вивчати наступне правило.