Пентаграма
Шрифт:
– Злочинця, – поправив Харрі.
– Злочинця, – позіхнувши, погодилася Беата.
– З’ясували, звідки діамант?
– Працюємо. Ми проконсультувалися в ювелірів: червоні діаманти – не рідкість, але у нас у країні їх не так багато. Вони сумніваються, що це робота норвезького майстра. А якщо камінь закордонний, то і злочинець, можливо, не наш співвітчизник.
– Гмм…
– Що таке, Харрі?
Він відкашлявся, перш ніж відповісти:
– Намагаюся бути в курсі подій.
– Минулого разу ти заявив, що цією справою не займаєшся.
– Ну, не зовсім
– Скажи відверто, що тобі потрібно?
– Ну, я прокинувся через те, що побачив кошмар…
– Мені приїхати і поколисати тебе?
– Ні. – Знову пауза. – Мені снилася Камілла Луен. І ваш діамант.
– І що?
– Я, здається, дещо зрозумів.
– Ну ж бо!
– Я, щоправда, не впевнений… Але, знаєш, у давні часи небіжчикам перед похованням клали на очі монети.
– Не чула.
– Щоб заплатити човняру, який перевозить душі через Стікс, річку мертвих. Якщо душа не могла переправитися на інший берег, вона не набувала спокою. Розміркуй над цим.
– Дякую за пораду, Харрі, але я в замогильне життя і привидів не вірю.
Харрі не відповів.
– Ще щось? – поцікавилася Беата.
– Одне питаннячко. Чула, що начкрим цього тижня пішов у відпустку?
– Звичайно.
– Може, ти знаєш, і коли він повернеться?
– Через три тижні. А ти?
– Що я?
Беата почула в трубці клацання запальнички і зітхнула:
– Коли ти повернешся?
Вона почула, як Харрі на тому кінці затягнувся, затримав дихання і повільно видихнув. Потім відповів:
– А я гадав, ти у привидів не віриш.
Приблизно в той же час, як Беата поклала слухавку, в своїй квартирі від кольок прокинувся Б’ярне Мьоллер. До шостої години він лежав і корчився в ліжку, потім підвівся, повільно поснідав без кави – й одразу відчув себе краще. А коли він на початку дев’ятої прийшов на роботу, болі – на його подив – зникли зовсім. Добравшись на ліфті до кабінету, він із блаженством закинув ноги на стіл, випив кави і почав вивчати свіжі газети.
На першій сторінці «Дагбладет» під заголовком «Таємний коханець?» красувалася фотографія усміхненої Камілли Луен. Тією ж фотографією зустрічав читачів і «Верденс Ганг», але назва статті була: «Жертва ревнощів». Із усіх газет по-справжньому цікавилася правдою тільки «Афтенпостен» в оглядовій статті про злочин.
Мьоллер похитав головою, подивився на годинник і набрав номер Тома Волера, який тільки-тільки мав закінчити вранішню планерку зі слідчою групою.
– Ні, зрушень досі ніяких, – відгукнувся Волер. – Розпитали сусідів і всіх продавців у довколишніх магазинах. Перевірили таксі, які в указаний час були поблизу. Поговорили з інформаторами та перевірили алібі давніх знайомих із сумнівним минулим. Але, так би мовити, відвертих підозрюваних у нас немає. Чесно кажучи, мені не здається, що це хтось із давніх знайомих. Ознак сексуального насильства немає, гроші та цінності на місці, і почерк незнайомий. Узяти хоч би палець і діамант…
У Мьоллера в животі забурчало. Він сподівався, що це з голоду.
– А хороші новини у тебе є?
– Поліцейський відділок у Майорстуа
– Спасибі, Волере, сподіватимемось, усе налагодиться.
Мьоллер поклав трубку і через плече кинув погляд у вікно, маючи намір повернутися до газет. Але так і залишився сидіти, незручно вивернувши шию і дивлячись на газон перед будівлею, тому що побачив, як із боку Грьонландслейрет з’явилася знайома фігура і повільно, але цілеспрямовано рушила у бік Головного управління поліції.
Мьоллер підвівся, вийшов у коридор і крикнув Єнні, щоб та принесла йому ще одну чашку кави. Потім повернувся в кабінет і спішно дістав із ящика стосик старих паперів.
Через три хвилини в двері постукали.
– Увійдіть! – крикнув Мьоллер, діловито розглядаючи дванадцятисторінкову заяву від громадянина, який звинувачував ветеринарну клініку на Скіппергата в неправильному лікуванні, що спричинило смерть двох його чау-чау.
Двері відчинились, і Мьоллер рукою зобразив жест «ну проходьте, проходьте», продовжуючи вивчати сторінку, де детально описувався екстер’єр собак, їхні дивовижні таланти й перераховувалися нагороди з виставок.
– А, це ти! – підвів-таки погляд Мьоллер. – Я гадав, ми тебе звільнили.
– Гм… Моя відставка лежить непідписаною на столі у начальника кримінальної поліції, і поки вона там, нам доведеться іноді зустрічатися. Чи ви проти, шеф? – Харрі налив собі кави і з чашкою, обігнувши стіл Мьоллера, підійшов до вікна. – Але це не означає, що я займатимуся справою Камілли Луен.
Б’ярне Мьоллер обернувся і подивився на Харрі. Він і раніше не раз бачив, як Холе, який іще вчора лежав на смертному одрі, наступного дня заявлявся на роботу червонооким Лазарем. Але однаково – досі дивувався.
– Харрі, якщо ти гадаєш, що про відставку я пожартував, то помиляєшся. Цього разу я не попереджаю, а повідомляю: це остаточне рішення. Усі минулі рази, коли ти порушував інструкції та правила, я за тебе заступався, але зараз брати на себе відповідальність я вже не можу. – Б’ярне Мьоллер пошукав у очах Харрі хоч тінь благання і не знайшов. На щастя. – Ось так, Харрі. Все, кінець.
Той не відповів.
– До речі, поки не забув. Стандартна процедура: зайди та здай усі залізячки, що за тобою числяться, – попросив начальник.
Харрі кивнув. Мьоллер уважно вдивлявся в його обличчя, але так і не побачив того, що чекав. А намагався він розгледіти здивованого хлопчиська, якому щойно дали по потилиці. Мьоллер поторкав нижній ґудзик сорочки. Авжеж, розібратися в Харрі непросто.
– Якщо вважаєш, що з користю проведеш тут останні тижні, я не заперечую – приходь. Від посади тебе не усунули, зарплату за цей місяць однаково отримаєш. Та і що у тебе є, окрім роботи…
– Добре, – байдуже відповів Харрі й підвівся. – Піду подивлюся, чи на місці ще мій кабінет. Потрібна буде допомога – тільки скажіть, шефе.