Парфуми
Шрифт:
Або ж він ішов туди, де колись відтяли голову його матері, — на майдан де Грев, що величезним язиком облизував річку. Тут стояли, витягнені на берег чи припнуті до стовпів судна, що пахли вугіллям, зерном, сіном та вологими росами.
А з заходу цією єдиною просікою, якою річка розтинала місто, линула широченна хвиля вітру, несучи запахи ген із-поза міста — із лук, що біля Нейї, з лісів поблизу Сен-Жермена та Версаля, з таких віддалених міст як Руан чи Каен, а часом навіть і з моря. Море пахло так, як пахнуть напнуті вітрила, що ловлять воду, сіль та холодне сонце. Море пахло просто, та водночас велично й особливо, тож Гренуй зволікав розщеплював цей запах на рибний, соляний, водяний, на запах морських водоростей, свіжості тощо. Він залишив запах моря незайманим, запам’ятав його як одне ціле, втішаючись цією цілісністю. Запах моря так йому подобався, що він хотів колись заволодіти ним чистим, не змішаним ні з
Квартал між церквою Сент-Есташ та ратушею він винюхав згодом так досконало, що міг спокійно блукати там найтемнішої ночі. Так розширював він собі території для полювання — спочатку на захід до Сен-Жермену, де жили багачі. Крізь грати в’їзних воріт пахло шкірою на каретах та пудрою на перуках пажів, а з садів за високими мурами долинали пахощі дроку, троянд та щойно підрізаної бирючини. Саме тут Гренуй уперше відчув парфуми в справжньому розумінні цього слова: звичайні лавандові та трояндові настоянки, якими оббризкували водограї й сади перед святами, а також складніші, коштовніші запахи, замішані на мускусному настої та оліях троянди, матіоли, жасмину чи кориці, які вечорами тяжкими стрічками розвіювалися за екіпажами. Він реєстрував ці запахи так, як реєстрував примітивні запахи, — з цікавістю, проте без особливого захвату. Гренуй помітив, що парфумами намагалися п’янити й привертати увагу, і він визначав при цьому якість окремих есенцій, з яких парфуми складалися. Але як ціле вони здавалися йому швидше грубими, швидше розбовтаними, ніж вдало скомпонованими, і він знав, що якби мав такі складники, то виготовив би зовсім інакші аромати.
Більшість із цих складників він знав із ринкових яток, де продавалися квіти та приправи; інші були для нього нові, він вифільтровував їх із запашних сумішей і запам’ятовував без назв: амбра, дур’ян, пачулі, сандалове дерево, бергамотин, ветивер, опопонакс, бензой, хміль, боброва струмина.
Гренуй не перебирав. Між тим, що вважали добрим запахом чи поганим, він різниці не відчував, ще не відчував. Мета його полювань полягала в тому, щоб стати володарем усіх запахів, які тільки мав світ, а єдиною умовою було те, щоб ці запахи були нові. Запах зіпрілого коня означав для нього те саме, що й ніжний зелений аромат трояндового пуп’янка, а їдкий сморід блощиці — те саме, що й пахощі смаженої телятини на панській кухні. Все, все він пожирав, всмоктував у себе. І навіть на синтетичній кухні запахів його фантазій, де він постійно складав нові ароматичні комбінації, не панував поки що жодний естетичний принцип. Це були химери, які він створював і відразу руйнував, мов дитя, що бавиться дерев’яними кубиками, винахідливо й суперечливо, без певного творчого принципу.
8
Першого вересня 1753 року, в річницю вступу на престол короля, місто Париж організувало на Королівському мосту феєрверк. Він не був такою сенсацією, як феєрверк на честь одруження короля чи як той казковий фейєрверк з нагоди народження дофіна, але теж справляв враження. На щоглах суден було прикріплено золоті сонячні колеса. З мосту так звані «вогняні бики» вивергали в річку зоряний дощ. Серед п’янкого гармидеру скрізь тріщали петарди, ляскали хлопавки, до неба здіймалися ракети, вимальовуючи білі лілеї на чорному небосхилі. Кількатисячний натовп не тільки на мосту, а й обабіч річки супроводжував цю виставу захопленими охами та ахами, численними «браво» та «віват», хоч король ще тридцять вісім років тому вступив на престол і давно вже пережив пік своєї слави. Ось як багато може зробити феєрверк.
Гренуй мовчки стояв у тіні павільйону де Фльор на правому березі, навпроти Королівського мосту. Він не поворухнув рукою, щоб поплескати в долоні, жодного разу не підвів голову, коли злітали ракети. Він прийшов сюди, сподіваючись винюхати щось нове, та швидко зрозумів, що феєрверк ніяких запахів не дає. Те, що так розмаїто сяяло, тріщало й свистіло, залишало по собі надто вже одноманітну суміш запахів сірки, олії та селітри.
Він уже надумав був покинути це нудне видовище й повертатися повз Лувр додому, як раптом вітер доніс до нього щось таке крихітне, ледве помітне, порошинку, такий
Гренуй невимовно страждав. Уперше страждала не тільки його несита вдача, а й серце. Він у якийсь дивний спосіб відчув, що цей аромат має стати ключем до цілої низки інших ароматів, і неможливо буде зрозуміти їх, не зрозумівши цього одного. Отож він, Гренуй, можна вважати, прожив життя даремно, якщо не заволодіє цим одним. Він мусить його дістати — не просто щоб бути його володарем, а заради свого душевного спокою.
Від хвилювання йому ледве не стало погано. Він навіть не з’ясував ще, з якого боку йшов цей аромат узагалі. Минали хвилини, вітер доносив нову крихту аромату, та через мить Гренуя вже знов охоплював страх, що він втрачає цей аромат назавжди. Нарешті в розпачі він прийшов до рятівної думки, що аромат лине з другого берега, десь із південно-східного боку.
Він одійшов від стіни павільйону де Фльор і пірнув у людський натовп, прокладаючи собі шлях через міст. Часто він зупинявся, ставав навшпиньки, щоб понюхати над людськими головами; від страшенного збудження він спершу нічого не відчував, потім почав усе-таки щось вловлювати, винюхувати потрібний аромат, навіть відчував, як він дужчає; переконавшись, що йде туди, куди треба, знов продирався крізь натовп роззяв та фейєрверків, впадав у паніку, штовхався, простував далі й через кілька нескінченно довгих хвилин опинився на другому березі, біля Отель де Майї, набережної Малаке, на початку вулиці де Сен…
Тут Гренуй став, зосередився, принюхавсь. Він його мав. І тримав міцно-міцно. Запах стрічкою тягся низом вулиці де Сен, він був такий виразний, що його ні з чим не можна було сплутати, і водночас надзвичайно ніжний і вишуканий. Гренуй відчув, як калатає його серце: він розумів, що причина цього — не напруження від бігу, а його збуджена безпорадність перед цим запахом. Він спробував пригадати щось подібне, але змушений був відкинути всі порівняння. У цьому запаху відчувалася свіжість; але не свіжість лимона чи помаранча, не свіжість мирри чи листка з кориці, чи кучерявої м’яти, чи берези, чи камфори, чи хвої, не свіжість травневого дощу чи морозяного вітру, чи джерельної води… І водночас у ньому відчувалося тепло; але не так, як у бергамотині, кипарисові чи мускусі, не так, як у жасмині, нарцисах, трояндах, ірисі… Цей запах поєднував у собі все, він був сумішшю чогось леткого й важкого, не сумішшю, а єдиним цілим, мізерним і слабким, але водночас і міцним та тривким, як клапоть тонкого переливчастого шовку… І навіть не як шовк, а як молоко з медом. Незбагненний, незвичайний, цей запах неможливо було якось означити, його взагалі могло не бути. Але ж він був, тут, у найрозкішнішому місці. Гренуй посувався вслід за ним, серце шалено калатало, бо він здогадувався, що не просто йде за запахом, а що саме запах узяв його в полон і невідпорно тягне за собою.
Він рушив угору вулицею де Сен. На вулиці не було нікого. Будинки стояли порожні і німі. Люди були внизу, біля річки, вони милувалися феєрверком. Ні важкий людський запах, ні сморід пороху не заважали. Вулиця пахла звичайно: водою, калом, щурами та овочевими відходами. Але над усім цим ніби маяла ніжна стрічечка, що вабила Гренуя. За кілька кроків високі будівлі проковтнули тьмаве світло з нічного неба, і Гренуй пішов далі в темряві. Йому нічого не треба було бачити. Його надійно вів запах.
Пройшовши метрів п’ятдесят, він звернув праворуч, у де Маре — ще темніший вузесенький провулок. Дивно, але запах чомусь не ставав насиченішим. Він тільки почистішав і завдяки своїй чистоті, яка дедалі зростала, ставав дедалі принадливішим. Гренуя вело не його власне бажання. В одному місці запах раптом різко потяг його праворуч, наче в стіну будинку. Розчинилися маленькі двері у двір. Мов сновида, Гренуй проминув низький прохід, перетнув двір, завернув за ріг і потрапив до меншого задвірку, де нарешті з’явилося світло. Місця в цьому чотирикутнику було лише на кілька кроків. Над стіною звисав перехняблений дерев’яний дах. Під ним на столику стояла свічка. За столиком сиділа дівчинка й чистила мірабель. Вона брала сливи з кошика ліворуч і, відірвавши хвостика та виколупавши ножиком кісточки, кидала їх у відро. Дівчинці було років тринадцять-чотирнадцять. Гренуй зупинився. Він зрозумів, що джерелом запаху, який він відчув ще за півмилі на другому березі річки, був не цей занедбаний двір і не мірабелі. Джерелом запаху була дівчинка.