Парфуми

Зюскінд Патрік

В середині липня з’явились італійці, вони цілими сім’ями наймалися на роботу. Селяни їх брали, але, пам’ятаючи про вбивство, заборонили своїм дружинам і дочкам з ними спілкуватися. Так було надійніше. Бо хоч сезонні робітники насправді й не були винними в скоєному вбивстві, однак бути винними могли, і тому всі вважали за краще триматися від них якнайдалі.

Невдовзі після початку збору жасмину сталися ще два вбивства. Жертвами знову були чорняві красуні, знову голі, обстрижені; з тупими ранами на потилиці лежали вони серед польових квітів. І знову злочинець не лишив ніяких слідів. Новина розлетілася блискавично, ось-ось мала початися різанина чужинців, та стало відомо, що обидві жертви — італійки, юні дочки сезонного робітника з-під Генуї.

Тоді над містом нависнув страх. Люди вже не знали, на кого й думати. Дехто, правда, й далі запідозрював божевільних чи маркіза, але ніхто не хотів тому вірити, бо ті цілодобово перебували під наглядом, а маркіз уже давненько переїхав до Парижа. Люди притискались

ближче одне до одного. Сезонників, які досі ночували в чистому полі, селяни тепер упускали в свої хліви. Городяни організували в кожному кварталі нічну сторожу. Лейтенант поліції посилив варту біля брам. Проте всі ці заходи нічого не давали. За кілька днів після подвійного вбивства знову знайшли труп дівчинки, знівечений так само, як і попередні. То була праля з архієпископського палацу; її вбито біля величезного водоймища перед міською брамою. І незважаючи на те, що рада консулів, під тиском громадськості, вжила подальших заходів — суворий контроль біля брам, посилення нічної варти, заборона виходити на вулицю всім особам жіночої статі після смерку — цього літа не минало тижня, щоб не знайшли трупа. Й щоразу це були юні дівчата, красуні чарівного смаглявого типу. Хоч незабаром убивця вже не цурався й білошкірих та повніших дівчат, які переважали серед місцевого населення. Його жертвами ставали навіть брюнетки, навіть шатенки — аби не надто худі. Він вистежував їх повсюди, не лише на околицях Граса, а й в центрі міста. Дочку одного теслі знайшли вбитою в її кімнаті на п’ятому поверсі, і ніхто в хаті не чув жодного шуму, й жоден собака, які звичайно здалеку відчували чужих і гавкали, цього разу не дзявкнув. Убивця здавався невловним безтілесним духом.

Обурені люди ганили владу. Найменша плітка могла спричинити сутички. Одного заїжджого, що торгував порошком кохання та іншим знахарським зіллям, ледь не розтерзали, бо ці порошечки нібито містили в собі перетерте дівоче волосся. Хтось спробував підпалити будинок маркіза де Кабрі та богадільню Шаріте. Ткач Олександр Мінар застрелив свого слугу, взявши його за злочинця, коли той повертався вночі додому. Всі, хто міг собі це дозволити, посилали своїх донечок десь до далеких родичів або в пансіонати Ніцци, Екса чи Марселя. Лейтенанта поліції під тиском муніципальної ради звільнили. Його наступник доручив колегії лікарів дослідити віргінальний стан убитих красунь. Виявилося, всі вони незаймані.

Дивним чином ця звістка ще дужче розпалила страхи, бо кожен сам собі вважав, що дівчаток було зґвалтовано. Тоді зрозумілим був принаймні мотив злочину. А тепер ніхто нічого не розумів, люди геть розгубилися. І той, хто вірив у Бога, рятувався молитвою, щоб хоч його власну оселю обминуло це диявольське наслання.

Муніципальна рада, поважне зібрання тридцяти найбагатших і найшановніших міщан та дворян Граса, здебільшого освічених й антиклерикально настроєних можновладців, які досі мало зважали на єпископа й залюбки перетворили б монастирі та абатства у склади та фабрики, — ці гордовиті, могутні пани були такі пригнічені, що направили покірну петицію монсеньйору єпископові з проханням оголосити анафему і відлучити од церкви монстра, який замордовує дівчат і якому не може дати ради світська влада, тобто зробити з ним те саме, що зробив його найясніший попередник 1708 року з ненависною сараною, яка тоді загрожувала країні. І справді, в кінці вересня граському вбивцеві дівчат, який на той час занапастив не менш як двадцять чотири цнотливі красуні з усіх прошарків населення, було оголошено анафему й відлучено від церкви; текст цього відлучення розповсюдили письмово, а також урочисто проголосили з усіх амвонів міста, в тому числі з амвону Нотр-Дам-дю-Пюї.

Це несподівано вплинуло. Наступного дня вбивства припинилися. Жовтень і листопад минули без трупів. На початку грудня отримали звістку з Гренобля, що там останнім часом теж з’явився вбивця дівчат, який душить свої жертви, розриває одяг і вириває пучками волосся з голови. І хоча ці грубі злочини анітрохи не відповідали чисто виконаним граським убивствам, увесь світ був переконаний, що йдеться про одну й ту ж особу. Жителі Граса тричі перехрестилися від полегшення, що бузувір лютує бодай не в них, а в далекому Греноблі, до якого треба добиратися добрих сім днів. Городяни організували 24 грудня факельну процесію на честь єпископа і величезну подячну відправу. На 1 січня 1766 року було послаблено застережні заходи й скасовано комендантську годину для жінок. З неймовірною швидкістю відновився нормальний ритм громадського й приватного життя. Страх наче вітром здуло, ніхто не згадував більше про жахливі події, навіть у сім’ях, які спіткало лихо. Складалося враження, ніби єпископське прокляття прогнало не тільки вбивцю, а й саму згадку про нього. І городян це тішило.

Тільки той, хто мав дочку, яка саме підбиралася до того фатального віку, все ще боявся лишати її без нагляду. Йому ставало страшно, коли сутеніло, а вранці, побачивши дитину живою й здоровою, він був щасливий, хоч не зізнавався й сам собі, що ж було насправді причиною того щастя.

41

Але був у Грасі чоловік, який не довіряв цьому спокоєві. Його звали Антуан Ріші, він займав посаду другого консула і жив у гарному маєтку на початку вулиці Друа.

Ріші був удівцем

і мав доньку на ймення Лора. Незважаючи на те, що йому не минуло й сорока років, Ріші відклав надалі своє повторне одруження. Спочатку хотів знайти чоловіка для доньки. Не першого-ліпшого, а людину зі становищем. Подумував про барона де Бойона, який мав сина, маєток під Венсом, гарну репутацію й добрі гроші. Антуан Ріші вже й домовився з бароном. А коли Лора буде замужем, він сам запустить свої щупальця в найшляхетніші родини — Дре, Моберів чи Фонтмішелів. Не тому, що був славолюбним і йому заманулося мати в ліжку дружину-аристократку, а тому, що хотів заснувати династію і поставити своїх нащадків на шлях, який приведе їх до високого суспільного стану та політичного впливу. Для цього мусив народити принаймні двох синів, один з яких продовжить його справу, а другий, отримавши юридичну освіту й працюючи в парламенті Екса, сам затешеться в дворянські кола. Проте такі плани матимуть шанс на успіх тільки тоді, коли він, Антуан Ріші себе особисто й свою родину якнайтісніше поєднає з провансальською знаттю.

Такі далекосяжні задуми були виправдані його багатством. Антуан Ріші був безперечно найзаможнішим буржуа у цілій окрузі. Він мав латифундії не тільки під Грасом, де вирощував апельсини, соняшник, пшеницю й овес, а й біля Венса, під Антібом, де здавав землю в оренду. Ріші володів будинками в Ексі, в селах, отримував свою частку прибутку від кораблів, що плавали в Індію, мав контору в Генуї та найбільший у Франції торговельний склад ароматичних речовин, спецій, олії і шкір.

Проте найкоштовнішим своїм скарбом Ріші вважав доньку. Вона була його єдиною дитиною, мала шістнадцять років, темно-руде волосся й зелені очі. И таке чарівне обличчя, що люди будь-якого віку й статі, побачивши її, завмирали, не знаходячи в собі сили відвести погляд, вони лизали очима Лорине обличчя, як лижуть язиком морозиво, набуваючи при цьому типового для лизуна виразу дурнуватої відданості. Навіть сам Ріші, дивлячись на рідну доньку, ловив себе на тому, що на певний час, на чверть години, може, на півгодини, забуває про все на світі, — чого з ним не траплялося ніколи навіть уві сні, й з головою поринає у споглядання краси. Потім Ріші довго не міг утямити, чим, власне кажучи, займався. Останнім часом — він з ніяковістю став це помічати, — вечорами, вкладаючи доньку в ліжко, чи іноді вранці, коли заходив, аби збудити її, а вона лежала ще сонна, немов заколисана руками самого Господа Бога, й крізь нічну білизну проступали форми її стегон і грудей, — у животі в нього щось жалібно стискалося, клубок підступав до горла, Ріші ковтав слину, і — бачить Бог! — у таку мить карався, що є батьком цієї жінки, а не стороннім чоловіком, який, не роздумуючи, міг би зі всією своєю жагучістю лягти до неї, на неї, в неї. На чолі йому виступав піт, руки й ноги тремтіли, коли він, задушуючи в собі це жахливе бажання, нахилявся до доньки, щоб збудити її цнотливим батьківським поцілунком.

Минулого року, під час отих убивств, він не відчував ще такої прикрої спокуси. Тоді Лора, принаймні так йому здавалося, була ще по-дитячому чарівною. І тому він не боявся, що вона теж може стати жертвою того маніяка, який, наскільки було відомо, не нападав на дітей чи жінок, а виключно на дорослих незайманих дівчат. Хоча про всяк випадок Ріші посилив охорону будинку, наказав поставити нові грати на вікнах верхнього поверху і служниці — спати в кімнаті Лори. Але йому не хотілося кудись відправляти доньку, як це зробили інші. Ріші вважав таку поведінку не гідною члена муніципальної ради й другого консула, який, на його думку, мав бути для своїх співгромадян зразком спокою, мужності та незламності. Крім того, він не звик у своїх рішеннях на когось озиратися, ні на юрбу, що впала в паніку, ні на анонімного падлюку-злочинця. В той страшний час він був одним із небагатьох у місті, кого обминула лихоманка загального страху. А зараз він раптом змінився. Саме тоді, коли люди, наче вбивцю вже повішено, святкували кінець отієї низки злочинців і майже забули згубні часи, в серце Антуана Ріші, мов ненависна отрута, проникнув страх. Він довго не хотів собі зізнаватися в тому, що саме страх змушував його відкладати давно заплановані поїздки, неохоче виходити з оселі, скорочувати візити й засідання, аби якомога швидше знову повернутися додому. Ріші все це скидав на нездужання, втому, навіть признався, що трохи стурбований, стурбований, як і кожен батько, який має дочку на виданні, і то цілком зрозуміла стурбованість… Хіба ж не пішла містом слава про її красу? Хіба ж не виверталися шиї, коли вони йшли з нею в неділю до церкви? Хіба ж деякі пани в муніципальній раді не натякали йому на можливе сватання від власного імені чи від імені своїх синів?..

42

Але одного березневого дня, сидячи у вітальні, Ріші побачив, як Лора вийшла в сад. На ній була блакитна сукня, на яку спадало руде волосся, переливаючись під сонцем. Такою гарною він її ще ніколи не бачив. Лора зникла за кущами. А з’явилася знову, може, на два удари серця пізніше, ніж він чекав — і він перелякався до смерті, бо протягом двох ударів серця думав, що втратив доньку назавжди.

Тієї ж ночі він прокинувся від жахливого сну, змісту якого не зміг пригадати, але сон був пов’язаний з Лорою, й Ріші кинувся до доньчиної спальні, переконаний, що Лора вже мертва, лежить у ліжку замордована, зґвалтована й острижена. Але донька спокійнісінько спала.