Не вбивай

Лепкий Богдан

Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні сплітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьманові голову зрубають.

— Що ж ви на це? — питався гетьман старшин.

— Нічого іншого ми й не жадали, — ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи

на лисину останки свого чорного волосся.

— Що мусіло статися, сталось, — додав Горленко.

— Показав чорт свою чортячу пику, — докинув Данило Апостол.

— Але що нам почати тепер? — питався гетьман, — Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок.

— Скажемо, що казали не раз.

— До чого намовляли ми милість вашу.

— Про що благали тебе, пане гетьмане.

— Себто? — питався гетьман.

— Щоб переходити негайно до шведів.

— Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть.

— Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи, як, де і коли можуть зійтися наші війська.

— Наші війська! — сумно повторив гетьман.

— Наші війська…

— Не журися, гетьмане, — потішав його Ломиковський. — Мало тепер у тебе козаків, та Козацька Мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла.

Просили його, благали, наглили.

— Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповіш за нього.

— Голос народу, голос Бога… Ти вже готовий, Пилипе?

— Готовий, дякуючи Богу.

— Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають чимскорше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми… Добре так? — питався гетьман старшин.

— Добре, щоб тільки не було запізно.

— До Карла недалеко. Пішлемо це письмо негайно. Але ким?

В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей. Тут треба певного чоловіка, найпевнішого… І очі гетьмана мимохіть упали на Войнаровського. Ні. Цього не пішле. Надто знатний. Войнаровського не можна виставляти на таку небезпеку.

— Бистрицький у нас? — спитав гетьман. Відповіли, що так.

— Бистрицький поїде до короля Карла. Він на чотири ноги кутий.

Післали по Бистрицького, управителя гетьманської Шептаківської волості та його далекого свояка. Між тим Орлик скомпонував до Піпера письмо

по-латинськи, а гетьманський аптекар переклав його на німецьку мову. Підпису гетьмана для всякої безпеки не поклав. Бистрицький пішов.

— Та-ак… — і гетьман відітхнув. — Здається, все, що треба було зробити. А тепер, — звернувся до своїх полковників, — на вас черга. Полки ваші готові?

— Хоч би цей мент у похід.

— Гаразд. Виступайте. Знаєте мої плани. Робіть так, щоб не пропали для справи. Числю на вас. Хай вас Господь веде!

Обіймав їх, прощався і благословив.

— Дасть Бог, побачимося скоро, над Десною.

— Дай Боже!

Відпровадив їх до воріт.

Вернувши, довго бився з думками. Збирав докупи всі нитки своєї теперішньої сітки. Ще кілька днів, заки вирішиться судьба, заки стане по другому боці. Тут шведи і він, а там Петро. Пічнеться нова глава української історії. Кілька днів не дати себе в руки ворогам.

Почував відповідальність, як камінь на своїх плечах. Важкий! Боже, дай донести його!

Нездужав. Події останніх літ підірвали його здоровля, підкосили. На коня сісти не міг. Боліло в крижах, чорно робилося в очах. Не піддаватися, стояти, витривати на становищі, тепер, коли рішається усе, — витривати! — кричав на себе в душі, як вожд на своє військо, котре захитувалося в бою. Ви-три-ва-ти!

— Андрію! — звернувся нараз до Войнаровського, і голос його заломився. Почувалася в ньому любов, почувався жаль.

— Що скажете, дядьку?

— Ще одна гадка прийшла мені до голови.

— Кажіть.

Гетьман говорив лагідно і м'ягко:

— Треба мені Меншикова заспокоїти, щоб не кликав до себе. Не знаю як. Чи не поїхав би ти? Я купив землю у Рильському повіті. Скажеш, що поїхав допильнувати купна. Це їх заспокоїть. Погадають, що гетьманові і не сниться відриватися від тієї держави, в котрій він собі нові землі купує. Що ж ти на це?

— Як гадаєте, дядьку, що треба, поїду. Гетьман пригорнув свого небожа до груді.

— Спасибі, Андрію. Одного тебе маю, а довелось й тебе виставляти на таку небезпеку, — для справи.

— Для справи, — повторив Войнаровський. На майдані озвалися сурми.

Останки вірних полків виступали в похід: Миргородського, Полтавського, Прилуцького. Старі, досвідчені в боях козаки, котрих гетьман беріг, як ока в лобі, на рішаючий мент.

Цей мент прийшов.

— З Богом ідіть! — і гетьман благословив їх на непевну дорогу.

Довго стояв у вікні, дивлячись на широкий шлях, котрим посувалися козацькі чвірки, чети, відділи, піші і на конях, з піснею на устах, з завзяттям у душі. Котилися гармати, виблискували шаблі й мушкети. Старшини на конях чвалували полями.