Не вбивай
Шрифт:
— Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?
— Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло. — Сідай, князю!
— Спасибі милості вашій. Висидівся на раді.
— Я також. І досидівся, бачите, до чого.
— Невже ж?
— Вдаю, жартую, брешу, — що хочете гадайте собі.
Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.
— Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не в пору ваша недуга.
Гетьман з докором подивився на нього.
— Знаєте що, князю?
— Що такого?
—
— Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?
— Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того.
Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся:
— Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати.
Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів:
— Це, князю, ти, а це я.
Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів [1] , купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: «Це ти, а це я!»… Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого.
1
Орден.
Тому-то це «ти і я» Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:
— Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки нашого і ради віри нашої святої православної.
— Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер… Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? — спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос.
— Або що?
— Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з малосвятієм приїхав до мене. Може, покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить… Грішні ми, князю, ой грішні!
Меншиков сів.
— Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії
— Не гадаю, — заперечив головою гетьман.
— До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить.
— Краще католицьке, ніж жадне.
— А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ.
— Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани.
Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талярів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: «Пашов вон, сякий-такий сину!»
Так цар не дає.
І всміхаючись солодко, до гетьмана говорив світлійший князь Меншиков:
— Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу опресію і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу.
— Спасибі, князю, оставайся в здоровлю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!
— Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього, як до Адоніса.
Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів:
— Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною, з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, іще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоровля ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному.
— Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому?
— Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича.
Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов.
ЧОГО ПРИХОДИВ?
— Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив? — спитав гетьман Орлика, коли цей, відпровадивши Меншикова, вернув у відпочивальню.
— Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло.
— Що б там і не зайшло, а без причини він не приходив.
У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, перше полають, тоді обіймають: «Мої ж ви!»… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться. Жаль утратити союзника такого. Поки конина тягне, не відпрягай.
Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.