Не вбивай
Шрифт:
— Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима.
— Отже?
— Отже, лист тут…
— Де?
— На плечах, милосте ваша, на плечах.
— Як то на плечах?
— Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.
— Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?
— Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.
— Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше
— Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.
— Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.
— Віддайте кесареві, що кесаря.
— Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [26] , а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.
— Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.
— Гадаєш?
— Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.
— Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.
26
Поспішай, велебний отчеі (латин.).
Тринітар припіднявся з місця.
— Gratias ago magnificentiae vestrae [27] .
— Ergo, ad rem! [28] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.
— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.
27
Дякую вашій ясновельможності (латин.).
28
Отже, до діла! (латин.).
— І били ж би козаки, пізнавши патра.
— Ой били ж би, милосте ваша!
— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!
ПІДПИСАЛИ
Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [29] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.
29
Право цілої стародавньої України, чи Роксоланії (латин.).
Це
Цей великий кінь і стояв отеє перед ним готовий до дороги.
Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.
Крім писаних пунктів, отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністер короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важний історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.
Гетьман перехрестився тричі.
— Богові хай буде дяка.
— Вовіки, віков, — додав від себе патер.
— А тепер, звернувся до нього гетьман, — підеш, отченьку, до нори. Я?
— Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш.
— Вірю.
Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.
— Щоб йому ніже один волосок з голови не злеті»!
Надходили старшини.
Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою.
Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника Зеленського. Йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того — тривога.
— Спішно їм приставати до шведів, — казав гетьман. — Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився.
Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі. Сонце сходило з полудня. Табор був озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. «Січ, — погадав собі. — Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождові числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отеє їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б'ється? Цар хоче мене зробити вождом над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це ріжниця.