Не вбивай
Шрифт:
Тринітар затирав руки.
— Ad maiorem gloriam Dei [31] . Все в Божих руках, ясновельможний пане.
— Авжеж, що не в наших. Волі Божої нікому не минути, ї робимо що можемо, совість наша спокійна. А тепер скажи І мені, де гадаєш сю ніч ночувати? Я казав би оставатись у таборі. Кендзеровський відпровадить тебе до Орлика. Це зараз недалеко від мене. Добре?
— Як ваша милість прикажуть.
Гетьман добув зі скрині одяг, шаблю і шапку. Тринітар перебрався.
31
Для
— І спереду, і ззаду хоч куди козак, — жартував Мазепа, повертаючи ним вправо і вліво. — І рідна мати тебе не пізнала б, такий молодець.
В таборі трубіли на сон. Пустіли майдани, і мовкли вулиці. Над табором зоряна ніч розпинала свій великий намет. За табором, якраз проти головних воріт на задуманім виднокрузі викочувався місяць, великий і червоний… «На розлив крові», — казали вартові.
Надійшов Кендзеровський. Гетьман велів йому провести гостя до мешкання генерального писаря.
Гетьман вийшов перед своє шатро. Здалеку дивився на табор, на курені й намети, на вози і коні, що вкрили собою широкі поля, аж геть під виднокруг. Хто і пощо стягнув тих людей з цілої України, відірвав від землі і від родини, від звичайного життя? І що станеться з ними за місяць, за два? Чи багато лишиться в живих, а ті, що згинуть, чи гадають про те тепер, в ту зорішливу ніч, що так і тягне тебе в рідне село, у вишневий садок? На чий зазов прийшли ті люди сюди, на гетьманський чи царський? Свідомість їх пригнала чи послух і мус, гроза царської кари?
Гетьман дивився на зорі, ніби відповідь у них читав.
І вони розсіяні по небі, як у безладдю, а на ділі в карності і в порядку. І вони кружляють там, а тут люди — скрізь мус. Позбутися страху, визволитися з примусу сліпого і пройти свою власну дорогу, слухаючи розуму й совісті своєї, — це найбільше завдання людини…
Гетьман глянув на місяць… Який же він червоний!
Грізний!
Вернув у шатро і засів до своєї роботи.
Писав поза північ.
Десь далеко в хуторах і селах співали другі півні, коли нараз почувся тривожний крик. Гетьман підійшов до віконця. Вартові стояли на своїх місцях, але по вулицях бігли люди, одинцем і гуртами. Лускали чоботи, дзвеніли шаблі, лунали незрозумілі крики, зливаючися в один тривожний гул. Гармаші підбігли до гармат, лаштували їх.
— Без мого окремого приказу ані одного стрілу! — крикнув до них гетьман. — Під карою смерті, зрозуміли?!
До гетьманського шатра біг генеральний писар. Побачивши гетьмана, спинився.
— Прохаю милість вашу в шатро — в потайник, — додав ледве чутно.
— Що такого?
— Бунт.
— Де?
— В Прилуцькому полку почався. Скрізь по таборі піде.
— Де обозний?
— Обозний сотні на вдар готовить.
— На вдар?
— Щоб придавити бунт.
— Що ви це? На
Сердюцькі відділи виступали зі своїх курінів і окружали майдан, на котрім стояло гетьманське шатро. Тихо, скоро, справно. Ніби живий мур виростав кругом гетьманської домівки.
Направо від головних воріт клекотіло. Гадав би хто, повінь прориває греблю і грозить потопою табору. Вже й стріли починали лунати, а по них пронизливий крик.
Ломиковський відмежовував певними й вірними сотнями Прилуцький полк від решти табору.
На кордон напирали; він хитався, то подавався взад, то випинався вперед.
Козаки з других полків, що забарилися були в прилучай, хотіли вертати до своїх, їх не пускали, гадали, що бунтарі, приходило до рукопашного бою… Крик, шум, рев…
З бічної вулиці біг Апостол.
— Ваша милосте, — говорив, задиханий, — не експонуйте себе! Благаємо вас, Іване Степановичу, іти в шатро! Табор недисциплінований. люди непевні, товпа.
Брав гетьмана попід руки.
— Лиши! Не піду! Чого хочуть?
— Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув — утік.
— Коня!
— Милосте ваша, стійте!
— Коня мені в цю мить!
Привели три.
Червоний місяць зайшов, чебо хмарилося, в таборі робилося темно.
— Посвітити мені!
З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгорі.
Гетьман скочив на коня, праворуч Апостол, ліворуч Орлик.
— Перша сердюцька сотня зі мною! — подав приказ.
Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.
Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою. Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
— Нас зрадили!
— Нас продали!
— Москалям на знущання!
— Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!
— Я тут! — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.
— Милосте ваша, не експонуйте себе! — благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за уздечку.
— Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми, хай бачать бентежники, що я ще не втік ані не заков'яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не кукла, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте, крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!
Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.
— Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо, певно, ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, — лицарю безіменний, виходи!
— Гетьман, гетьман! — загомоніло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
— Він…
— Іван Степанович.
— Не втік.
— Не передав нас москалям.