Не вбивай
Шрифт:
Гетьман прискорює ходи. Підручний старшина біжить наперед. «Тихо там! Гетьман іде!»
Гамір тихне. Козаки розступаються. Менше сміливі зникають у товпі, цікавіші стають кругом.
На землі рушається щось. Несміливо, крадьки підносить готову, — чоловік. Очей йому не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве
Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе
— За що ви так його збили? — питає гетьман.
— Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають.
— По чім знаєте, що шпиг?
— Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема.
— Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може вся була в крові.
Гетьман головою покрутив.
— І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.
— Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки
— Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який!
Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра.
Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.
Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства
Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.
ШПИГ
— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову
Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.
Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами
Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.
Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:
— Ступай!
Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.
Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?
Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.
Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.
— До побачення!
Орлик і Ломиковський не відходили.
— Не спішитесь?
— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.
— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..
— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.
— За добре діло варт і муки прийняти.
— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?
— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.
— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.
— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.
— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.
— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.
— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!
— Били?
— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.
— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!
Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.