Мотря
Шрифт:
Мотря слухає тих слів і забуває про все.
Розвиваються сади, розцвітаються квітки, Мотря хоче щасливою бути.
Щастя, щастя, невловима мріє, хто спіймає тебе, пригорне, у жменю затулить, в серце сховає, щоб ти не втекло? Щастя, падучая зоре, де почин твій і який твій шлях?
Сонце гріє голову Мотрі, соняшні зайчики туляться до її ніг, плахта горить, — займеться, спалахтить, — вона спалиться ціла… Любове, пожежо грізна. Втікати перед тобою, спасатися, чи, як Пречиста на образі Благовіщення. спустити очі додолу і ждати. Хай буде воля Господня?
Кохання — ангеле
— І знаю я, що кращої нагороди за всі мої труди і старання не могла мені дати наша рідна земля, як посилаючи найпишніший свій цвіт, святоіванський цвіт своїх казкових дібров у святочний дарунок для мене. В тобі я бачу красу рідної країни нерукотворну, щиру й непідкупну, правдиву. Буря століть шумить над нашими степами, руйнує життя, нівечить добро, знущається над долею людей, але в нутрі нашої святої землиці окривається велика благодать, незнищимеє зерно розуму і краси, котрого висловом найпишнішим, який я побачив уперве, це ти. Метре, мріє моя!
Зимова днина добігала полудня. Небо таке синє, як у жнива, сніг аж очі сліпить. Мороз і той мліє, — і тає. Яка ж гаряча та зимова днина, і скільки в ній жаги, хто б подумати міг!
Згориш, згориш ціла. Втікай звідтіль. Або ні! Як на образі Благовіщення Пречистої очі додолу спустити: нехай діється воля Господня…
Ти вже одною ногою на порозі в невідоме стояла, Господь завернув тебе. Пощо? Чи не на те, щоб ти сповнила його волю? Сповни! Яка тая воля — не знаєш. Все одно. Будь знаряддям його, до визволення, до слави, до величі, до здійснення мрії, яка снилася предкам твоїм у їх найкращих снах, а якої доля не дала їм здійснити, може, здійсниш ти. Подай йому руку і йдіть на бурі та негоди, крізь терня і колоди, в туман нічний і в чорний дим, туди, де сяйвом золотим сяє сонце ваше — мрія. Згориш… велике діло! Що ж! Не знаєш, Фенікс, диво-птиця із попелища відростає, отак не гине й не скінчиться душа, що сильно покохає…
— Іване Степановичу, не треба! — А гетьман її руки зимні розгрівав цілунками палкими.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Сонце повернуло на захід і сховалося за ріг бахмацького двора.
Посумніли стіни, полиняли килими, зайчики побігли до других кімнат.
Мотрю пройняла дрож.
Невже ж і щастя так коротко триває, як ця зимова ясна днина, блисне, осяйне весь світ і лишає стужу за собою.
— Зимно Мотринці моїй? Чому ж контушика не вбрала?
— Якого?
— Того, що я придбав для неї, на горностаях.
— Для мене і соболів багато.
— Нічого не забагато для Мотрі. Озолочу тебе, ожемчужу і посаджу, як княгиню, на золотокованім престолі на втіху собі і на славу.
Приніс і накинув на круглі, немов з мармору, рукою грецького мистця викуті плечі.
БІЛІ КОНІ
За обідом гетьман, звертаючися до тітки Лідії, сказав:
— Святами пахне. Коли в нас Різдво?
— Завтра святий вечір. Сильні морози проповідають старі люди.
— А ми з тобою, Лідіє,
— В нашім дворі є декілька таких, що батьками могли б нам бути. Що ж то за вік, шістдесят літ? Мій покійний батько сотні дожив.
— Моїй добрій мамі теж небагато до сотні бракує, — відповів гетьман і думками до Києва побіг, в той монастир, де Марія-Магдалина Мазепина ігуменею була.
— Дивна річ ті Різдвяні свята. Святкуєш їх щороку і не наскучать. Ніколи дитячі літа не пригадуються так живо, як на святий вечір. Батько, мати, рідня. — А звертаючись до Войнаровського, сказав: — «Коли б ти знав, Андрію, як то ми колись з твоєю мамою першої зірки визирали, як квокали в сіні під столом, аж батькові було тієї забави забагато».
— Мати пригадувала, як вас, дядьку, хлопці раз гетьманом перебрали.
— Пригадувала? Так, так, довелось мені раз грати ролю гетьмана. І таку мені важку булаву зготовили, що я насилу двигав. А вважай, Івасю, гукнув мій покійний батько, щоб ти з тою булавою не провалився! Всі в сміх, ілюзія пропала. Довго я того батькові забути не міг. І на королівському дворі згадував, і в школах за границею між товаришами, і ще й тепер, буває, чую цей голос.
— А для мене веселіший Великдень. Провесна, дзвони, гагілки, легко якось.
— Різдво — семейне свято, Андрію, Великдень більше громадське. А вам, Мотре Василівна, як здається?
— Різдвяні свята в хаті, Великодні на цвинтарі і на майдані. Одні й другі гарні, між гарними людьми.
Гетьман глянув у її великі очі і побачив насилу здержувані сльози. Жалував, що почав таку розмову. Чи не тужить Мотря, що не святкуватиме дома?
Заговорюючи, розказував про різдвяні звичаї за границею.
— У англичан вбирають хату омелою. Зі стелі, з-під свічника теж омела звисає. І як дівчина забудеться і стане під омелою, то хлопцеві вільно її безкарно поцілувати. Правда, Лідіє, гарний звичай? Ти ще, мабуть, і нині забувалася б.
— Можемо спрібувати, — відповіла тітка Лідія, — але ваша милість, мабуть, не раз хіснувалися тими звичаями.
— І, мабуть, — додав Войнаровський, бо бачив, що дядько в доброму гуморі, — мабуть, панночки не дуже противилися тому.
— Всіляко воно бувало, мої ви дорогі, — відповів, усміхаючися, гетьман, — та, на жаль, тепер куди більше за мною, ніж переді мною… А німці вбирають ялинку; прибирають її свічечками і під ялинкою кладуть дарунки. Обдаровують батьки дітей, діти батьків, навіть прислугу. Багато радості тоді. Як засвітять ялинку, заколядують, то так тоді у найбіднішій хаті весело і блискучо, як у великих панів.
— Багацтва радості не дають, — зітхала Мотря.
— Ваша правда. Навіть на королівському дворі не все весело бувало. Не мені, бо мені веселості Бог не пощадив, але другим. А найгірш у фравцімері. Заздрість яка, Боже! Бувало, дивишся, ходить панночка сумна, сумна, ніби не знать яке горе. Піддобришся до неї, звичайно, королівський паж…
— І хлопчик непоганий собі, — втрутила тітка Лідія.
— Казали, що так. Отож піддобришся і питаєш, чого це вона сумує. «Його милість король до Ванди вчора усміхнувся, а на мене й не глянув». Ось, бач, яке горе!