Мотря
Шрифт:
Насилу примкнула повіки. Не піднесіться, — так… Чорно. Ніби дими обмотали світ. З димів Любов Федорівна виринає, як образ із хмар:
«Мамо!»
«Геть від мене, недобра донько, я не мати тобі!»
О, ноче, коли ж кінець, тобі?
І знову темно, знов дими, а з них Іван Васильович виходить. Блідий, затулив уста.
«Чого ж ти так терпиш, Чуйкевич?»
«Люблю тебе…»
О ноче!
Остров, кругом вода, на острові вежа, у вежі безталанна царівна. А лицар кругом озера їздить, лунають підкови сталеві: Лус-лус-лус-лус.
Соняшні зайчики бігали по стінах, теплі відблиски огню клалися по долівці, чути було, як на подвір'ю суєтилися люди…
Ох, як заспала Мотря!
Але рада, що день, а день. Побачить тітку Лідію, може, лікар встати позволить і — побачить Його.
Лікар позволив. Не просила, сам казав, що може нині встати.
— Ясна панночка перебули хоробу без комплікації, і довше лежати нема рації.
Який же він смішний! Як він довго говорить, і кланяється, ніби той трач, що його дітям стружуть і на полиці кладуть, щоб хитався ніч і день.
Але людина гарна він, цей лікар. Совісно діло своє сповнив.
— Спасибі вам, пане лікарю! Великої турботи я вам завдала, правда?
— Турботи? Я лиш обов'язок сповнив. Бог поміг, не я. Всі ми в Божих руках. Що наші ліки супроти його сили?
— Так…
Ще раз поклонився, побажав доброї днини і вийшов.
Встала.
— Та й залежалася я. Ось-ось і Різдво. Як той час скоро біжить, хоч бувають такі довгі години.
Вбиралася, роздумуючи, що таке час, аж розсміялася. Перше їй такі питання не приходили на гадку. Перше…
Де ж її вбрання?
На кріслі оксамитний контушик, горностаями підбитий, лежить. Новий, щолиш з ігли. Та й гарний! Це, певно, гетьман для неї придбав. Але Мотря не вбере його, аж гетьман скаже. Хай попросить. Треба ж дорожити собою. Дорожити? А не приїхала ж вона сама до нього… і Мотря облилася гарячим рум'янцем… Приїхала, ніби її буря пригнала, вночі на мельникових санях, самотреть [52] .
Так іноді вітром гнана птаха крізь вікно в хату влітає і довго-довго б'ється, не потрапляючи в те саме вікно, поки її не зловлять, і — як добрі, то випустять на волю, як ні, — то головку скрутять. Життя!
52
Сторч головою.
Краще не думати про нього і жити. Заплющити очі і йти, все вперед.
Вперед? Або ж ти знаєш, що це — дійсно вперед, може, стоїш на місці, може, вертаєшся, звідкіль прийшов, а час іде. Старієшся, ось одно певне. Життя!..
Недуга розніжила Мотрину душу. Довге перебування з собою привчило її дивитися вглиб.
Але контушика вона все-таки не вбере, — аж він попросить її.
Вбралася в своє звичайне вбрання. Навіть намиста не почепила. Не треба прикрас. Хай любить її такою, як є, або хай не любить. Як схоче. Вдиратися в його серце не гадає. Соромно, що
Ні, ні, ніяк ні! Перед нею життя. Жити, жити треба! Треба виспівати пісню, котру чує душа, пісню неосяжних висот. Може, вона й сотворена до того, до того співу, що його люди не чують, забули, затуркані гамором буденним.
Глянула в зеркало — так. Пригладила волосся рукою. Ніби ще більше його, і очі теж побільшали. Так багато бачать і так далеко глядять. Лиця приблідли. і побіліли уста, вже не такі, як вишні. Над ними усмішка літає і ніяк сісти на уста не може чи не хоче.
Обтягнула корсетку, поправила поясок, — іде. Тими самими кімнатами проходить, що тамтого разу. Не спішиться. Розглядається по стінах.
Як ясно. Соняшні зайчики скачуть по шовкових обоях і граються на дорогих макатах. Міркована розкіш. Вигода, не позбавлена краси.
Образи всміхаються до сонця. Портрети батьків, дідів, родичів. Які вони вдоволені, що перебувають у свого сина, внука, в свояка, в його гетьманському дворі. Відновлюються вбрання, ніби їх підновив кравець, золоті прикраси мигтять, світиться дорогоцінне каміння,
Двері від гетьманського кабінету відчинені. Сніп соняшного світла впаде з вікна просто на стіл. Він такий блискучий, що Мотря примружує очі.
Гетьман там є?
І як тамтого разу, Мотря хоче вертати. Але він почув її ходу, — підбіг назустріч.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій!
Чи це правда, чи Метрі лиш сниться?
— Лишіть, Іване Степановичу, лишіть! — Але гетьман не пускає її зимних рук. Обіймив своїми гарячими і гладить і цілує:
— Бідні, бідні руки. Як вони змерзли і як побіліли, ніби без сонця лелії. Вони мої, правда, мої?
— Ваші.
— Не «ваші», а «твої». Скажи: твої.
— Твої, — шепче Мотря насилу. Гетьман саджає її у свій високий фотель, сонце озолочує Мотрю, біля ніг соняшні зайчики скачуть. Так дивно Мотрі.
— Чого ж ви мовчите, Іване Степановичу?
— Дивлюся і радію. Гарно так. Навіть божественний Рафаель не змалював такої гарної мадонни.
— Гріх говорити таке. Я смертельна людина.
— Безсмертна ти краса. Ніяк подумати не можу, щоб не стало її. Ні, ні, та краса мусить жити вічно, як не в життю, то в казці і в пісні.
— Не розумію вас.
— Тебе…
— Не розумію тебе, мій пане; я дівчина маловчена.
— Повтори!
— Пощо? Краще розказуй що, Іване Степановичу, я так довго твого голосу не чула.
— Стужилася?
— Так…
— Значиться?
— Сам ти знаєш, що воно значить.
— Одно я знаю, що люблю тебе, як не любив нікого в світі і як любити не хочу. Остання ти моя любов, як остання, найкраща весна в мойому бурливому життю. Хочу втішатися тобою, хочу забути про осінні негоди, про туман, що закривав добро і красу перед моїми очима, і, осяєний тобою, як видивом небесним, в невідоме іти. Одно я знаю, що кохаю тебе.