Миротворець
Шрифт:
З другого поверху відкривався чудовий краєвид на Асалу. Пласкі дахи одноповерхових домів, залиті сліпучим сонцем, обриси пальм, що завмерли в липневій спеці, наче кадр, вирізаний з кінофільму, лазурна смужка Акабської затоки і теракотове пасмо гір на протилежному березі, який належав саудитам. Недобудована мечеть додавала пейзажеві деякої інопланетності й нагадувала ландшафти із «Зоряних воєн».
Артьом, рятуючись від спеки, лежав під очеретяним навісом на матраці та працював за комп’ютером. Останні тижні, відколи настала справжня спека, залишатись у приміщенні не було змоги, навіть попри ввімкнені вентилятори. На шкільній дошці в «Нірвані» —
— Привіт, старий, що робиш? — гукнув Родіон Артьому, підіймаючись до нього на другий поверх.
— Хронокосмос.
— Що?
Артьом упав головою в матрас і звідти повторив щось.
— Я приніс диню. Будеш диню?
Артьом відірвав голову від матраца, подивився на диню і знов упав обличчям в гаряче забуття.
— Зараз, — врешті сказав він і почав підійматися. Спека чавила капітально, і Раскатов поскорше сховався від сонця в затінок кухні.
На кухні в Артьома панував такий самий парубоцький безлад, що і в будинку Раскатова. Між пакетами з бедуїнським хлібом, пачкою фети і відкритою банкою хумусу валялася фольга для куріння і власне сам курильний матеріал. Банани в’яло виглядали з закутків кухні, немов жертви невідомого ще науці передозу.
— Як справи? — спитав Артьом, повертаючись із ванної з мокрою головою. За останній місяць у нього відросла борода, і Артьом мало нагадував того життєрадісного юнака, якого Раскатову пощастило зустріти якось вранці на набережній Асали. Артьом ішов тоді у своєму незмінному капелюхові, якого він не знімав від часів мандрівок Тибетом, і перше, що він спитав у Раскатова, це чи вміє Раскатов грати музику. Раскатов сказав, що трохи вміє грати на гітарі, Артьом відповів, із жалем, що на гітарі сам уміє, він шукав клавішника у нову групу, що грала дабстеп.
— Нормуль справи, — повідомив Раскатов. — Аля приїжджає за тиждень.
— Це твоя дівчина?
— Та.
— Будете одружуватися? — спитав Артьом, заливаючи окропом каркаде.
— Одружуватись? Я ще якось про це не думав... Не дуже то й хотілося б.
— Ну, ти її любиш?
— Ти ставиш надто прямі запитання.
— Тому що в усьому потрібно доходити до істини. Як ти інакше дійдеш до істини, не ставлячи прямих запитань? — спитав Артьом серйозно, дивлячись на нього з-під капелюха, якого вже встиг натягти на себе.
— Ти знаєш, я не впевнений, що її люблю, — сказав Раскатов, присідаючи біля Артьома. Той поставив тацю з чашками, тарелю з динею і чайник між ними на матрац. — У тому сенсі, що вона класна, але мені складно уявити, що ми просто беремо й одружуємося, як ти кажеш. Мені здається, краще бути у вільних стосунках, коли ніхто нічого нікому не винен. Подивися на Трейсі, — Раскатов вирішив обґрунтувати свою позицію. Артьом був збіса цікавим хлопцем, страшенно полюбляв сперечатись і в усьому міг обстояти свою думку. Раскатову це сподобалося в ньому, і він учився в Артьома мистецтву ведення діалогу.
— От візьмімо Трейсі, з якою гуляє малий Смірнових, Іллюша. — завівся Раскатов. — Вона з Америки, з Нью-Джерсі, і в них там так прийнято. Тут Трейсі гуляє з Іллюшою. Там, у Джерсі, в неї є бойфренд, а ще вона їздить на мотоциклі з Анілом із «Нірвани». От як це роблять на світі.
— В якийсь момент доводиться перебирати на себе відповідальність, —
— Старий, я не кажу, що шлюб — це кепсько, просто іноді потрібен довший час, щоби люди дізналися одне про одного. Років п’ять-сім, щоби вони покрутилися одне біля одного, тоді ти вже знатимеш, що це твоя людина, що ви створені одне для одного. Ти зрозумій, я не проти, щоб Аля мала ще когось там у Москві, я тільки радий, що в нас такі довірливі стосунки в цьому плані.
— Ну так, і ще ти можеш користуватися своєю свободою тут. У вас же там постійно вечірки у «Вітрилах». Я бачив світлини у тебе на Фейсбуці.
— Навіщо так жорстоко, — сказав Раскатов, нарізаючи диню. — Є просто час для насолоди, є час для того, щоби ставати серйозним.
— Скільки тобі?
— Тридцять два. У вересні тридцять три буде.
— І скільки ти ще так збираєшся?
— Ну, пару років ще так точно. Слухай, Артьоме, давай про щось інше поговоримо. Мене і так мама цим постійно допікає.
— Гаразд. Просто для того, щоб установити істину, необхідно бути також чесним із собою і не боятися на всі запитання відповідати до кінця.
— А ти хочеш установити істину?
— Інакше ніяк.
— Іди до Колі Вєлікана, вони з кислотою в пустелю їздять, потім розказують, у кого які ізмєни були.
— Після того, коли встановлено, що істина є, немає потреби повторювати той самий експеримент ще раз. Слід повторити той самий експеримент уже іншими засобами. Я говорив на цю тему з Колею, але Коля хоче повторювати той самий експеримент багато разів.
— Та їм тільки би чимось розкумаритись. Це не той народ, з яким можна про щось говорити.
— Вони просто зупинилися на одному інструменті пізнання, їх приваблює метод, а не істина.
— А тебе?
— Я шукаю способи, якими істиною можна поділитися з усіма бажаючими.
— Себто, ти нею вже володієш?
— Це вона володіє мною.
— Ну ок, а інші?
— Іншими вона теж володіє, але їм це нецікаво.
Раскатов задумливо попивав каркаде, вдивляючись у смужку моря за будинками. Артьому було всього двадцять чотири, але він був першою людиною, яку він не міг вкласти у вікові рамки. Зазвичай усе було просто — людина долала певну вікову стелю — скажімо, вісімнадцять, і вона наче виривалася з атмосфери впливу батьків і ставала повноцінним, самостійним метеором, що відправлявся у мандри на пошуки власного шляху, чи як би то сказати. Десь там, потім, після сорока, чи навіть після п’ятидесяти, чи навіть п’ятдесяти п’яти, як у випадку Корнія Корнійовича, місцевого старожила, на ці вільно літаючі тіла починала діяти інша гравітація, і їх притягувало до чогось прісного і традиційного. Раскатов не хотів думати про це друге притягання — він не так давно вирвався з-під впливу першого, аби наламувати собі кайф передчасними думками про старість. Зрештою, він був серфером, а серфери не люблять, коли їм наламують.
Усіх тих вільних блукачів між полюсом дитинства і полюсом старості Раскатов сприймав як одного, доволі розмитого, але загалом приязного суб’єкта, з яким він міг легко знайти спільну мову. Артьом не підпадав під це загальне описання. Це був перший випадок у житті Раскатова, коли він відчув себе молодшим. Артьому, хоч і мав усього двадцять чотири, розсудливості було не позичати. І то була якась нова розсудливість, відмінна від нав’язливої поміркованості батьків — у принципі, Раскатов уважав, що в Артьома є чому повчитись.