Миротворець
Шрифт:
Зненацька він відчув, ніби дещо в його серці, яке позирало на дивовижний захід сонця разом із ним, сховалося, і щось суттєве зникло з цього світу. Він розгледівся подумки навсібіч, але не міг зрозуміти, чого раптом стало бракувати у краєвиді. Бракувало чогось настільки суттєвого, від чого втратилося будь-яке значення краси, що розверзлася перед ним у своїй безсоромній, неприхованій довершеності, яка не знала пощади і не знала, що таке ощадливість, яка жбурляла нові й нові барви у небо, ще і ще, допоки густина переливів небесної безодні не досягла апогею.
І раптом — щось пропало. І замість урочистого фіналу симфонії, замість епічного розрішення спектаклю він відчув, як захід сонця став просто ще одним, черговим заходом сонця, банальними сутінками напередодні експерименту.
То була найтяжча ніч, яку він тільки мав у своєму житті. Він дивився повними розпачу очима у стелю майже іграшкової спальні, а в голові в нього билось одне запитання: «Чому? Чому? Чому?»
Він не розумів причини свого неспокою, що раптово заполонив його, і подумки пролітав над сплетіннями життєвих ситуацій, вишукуючи той вузловий момент, де він припустився непоправної помилки, яка, в результаті, призвела до того, що він лежав зараз без сну і відпочинку напередодні найбільшого експерименту його життя, почуваючи себе пораненим звіром, який не здатний усвідомити причини своїх страждань, а здатний лиш крутитися з боку на бік і скавуліти.
В університеті у себе на факультеті він був світилом, зіркою. Коли він вперше познайомився зі світом великої науки, то зрозумів, що чекав цього моменту впродовж усього свого життя. Нарешті йому дали в руки інструменти, якими він міг би здійснити своє найпотаємніше бажання. Нарешті хтось навчив його мови, якою розмовляють зорі та атоми. І він почав говорити. Він говорив без упину, формули злітали з його олівця, наче він завжди робив це, наче він робив це життя за життям, все ставало на свої місця, коли він розкладав світ на елементи, на змінні та функції. Він зрозумів, що ось воно — те, заради чого варто жити, те, куди варто рухатися, хай там що. У нього під ногами з’явився шлях, і цей шлях вів його. Іноді з його язика, коли він намагався сформулювати те, що бачив і відчував, злітали такі карколомні конструкції, що на мить в аудиторії зависала дзвінка тиша, навіть професор відкладав убік свій журнал. Він відчував у такі моменти, ніби сама істина приходила до нього на уста, і він начебто ставав звитяжцем, нездоланним, могутньоруким, тим, хто здобуває справжню владу над цим світом.
Тільки одна сила була, природу якої він ніяк не міг зрозуміти. Можливо, якби він у дитинстві не читав Джона Донна й Шекспіра, то просто проігнорував би цей слабкий різновид притягань, цілковито зосередившись на електромагнітних полях і ядерній взаємодії. Одначе ці поети посіяли у ньому нездорову слабкість — слабкість капітулювати перед красою, красою, яку неможливо знайти у конкретних словах чи літерах, але яка одначе виразно проступала, коли він читав ці рядки, коли ті розпукувались у ньому, наче пуп’янки квітів. Це через них він на все життя зробився вразливим до невидимих стріл, якими поціляли в нього всі прекрасні речі цього світу. Природа, небо, хмари, птахи, звірі — все це мало значення, і він складав подумки великі переліки того, що йому подобається, і намагався проаналізувати, що ж такого притягального було у цих звичайних речах. Він намагався розкласти своє переживання на атоми, і, якби йому пощастило віднайти елементарну частку привабливості, квант любові, він розщепив би її, аби дізнатися, що міститься всередині.
Кітті
— Роберте, — покликав його старший науковий працівник Еллісон, висмикуючи з думок. — Генерал Ґроувз уже їде. Він хоче побачити тебе перед від’їздом.
— Дякую, Еллісоне, вже йду. — Оппенгеймер поправив на собі костюм і пішов до виходу.
— Містере Оппенгеймер, — покликав його Ґроувз. З генералом вони провели останні кілька годин у командному центрі, переносячи початок вибуху з 4.00 на 5.30, суворо допитуючи синоптиків щодо прогнозу погоди на найближчі години і самі раз по раз вискакуючи назовні, аби вивчити запнуте хмарами небо і переконати один одного, що небо роз’яснюється і кілька зірок стали видимі ясніше. Дощ їм був геть не на руку — він міг рознести радіоактивні викиди на велику територію, а, крім того, завадив би спостереженню.
— Так, сер, — спілкуючись із генералом, Роберт відчув себе, як завжди, ні в сих, ні в тих. За останні три роки він зробився великим майстром спілкування. Він умів спілкуватися з найстаршими військовими чинами так, як, напевне, спілкувався б із ними сам Господь, надумай Він постати перед ними у вигляді товариша. Він розповідав їм про перспективи розбудови мирного атома. Про тонкощі термоядерного процесу, викладав перед ними ази квантової фізики просто в їхніх кабінетах. Він був артистичним. Був утіленням красномовства, яке саме наче лилося з нього. Він уже знав цих людей. Умів керувати інтонаціями свого голосу так, наче то була ручка радіоприймача — від холодних і зумисне зверхніх до епічних, урочистих, або несподівано теплих, проникливих. Це був його зоряний час, його божественна комедія, де перед ним розчинялись усі замкнуті брами, всі секрети уряду та армії, і де всі стратегії, всі плани країни таємним чином сходилися врешті на ньому, на його знанні та баченні. На його таланті втримати велетенський, різноманітний колектив геніїв від науки згуртованим, скерованим на досягнення єдиної цілі — створити її, Штучку. Пристрій. А-Бомбу. Вони всі танцювали перед ним, самі не розуміючи, як вони раптом опинилися заручниками його колективу та їхньої праці. Світ потребував припинення війни, і в нього в руках був ключ до перемир’я, можливо, навіть ключ до вічного миру на планеті. Тільки Америка могла допомогти світові, і тільки бомба могла допомогти Америці. І тільки одна людина на всій планеті знала, як її зробити.
Була тільки одна людина, якої він боявся. Боявся, ненавидів, а водночас не міг втриматися від того, щоб не лизати йому рук, як покірний пес, коли вони опинялися віч-на-віч. Як він ненавидів себе за це! Цією людиною був генерал Ґроувз.
— Містере Оппенгеймер, я хотів сказати вам два слова на прощання, — мовив генерал. Так, начебто це не вони викурили разом за останні три години пару пачок сигарет! Але навіть попри те, що вони вже п’ять років працювали разом, перетинаючись останні місяці ледь не щодня, Роберт не міг стриматися від почуття страху і повної беззахисності перед військовиком. Тому що той знав його секрет. Знав його потаємну слабинку.
— Так, сер.
— Я знаю, яка для вас це відповідальність. Ви зробили колосальну справу для Америки. Ви можете бути впевнені, що вас уже вписано в історію Америки золотими літерами. Ваше ім’я стоїть поруч з іменами Резерфорда, Шредінґера та Ейнштейна. З іншого боку — це внесок не тільки в науку. Це внесок у все людське. Повірте, ви станете відомі як батько зброї, яка принесла мир.
Роберт відчув, як із кожним черговим словом генерала все його красномовство випаровується і він більше не може гостро парирувати дотепами, відтинати всі надумані компліменти — він міг тільки слухати ледь не з розтуленим ротом, зачарований картиною, яку йому змальовував генерал, і час від часу кивати головою. Це було його ганебною таємницею.