Меч і хрест

Лузина Лада

Художник поглянув на Марійку спідлоба. Ослабив комір камзола і, запустивши руку за пазуху, потягнув за якийсь вузький шнурок на шиї.

Услід за шнурком звідти виринув маленький мішечок і ліг у запобігливо простягнуту Марійкою долоню.

– Ось погляньте, що я ношу тепер на шиї замість… «Хреста», – здогадалася Марійка.

Вона нерішуче розкрила ладанку і побачила всередині щось схоже на запорошену землю.

– Що це? – спитала вона.

Він раптом різко вивільнив шию від шнурка, немов виплеснув на неї гарячкові визнання, на секунду став вільним од цих почуттів і мовив саркастично і зверхньо:

– Земля. Земля, по якій ступала її нога! От як фразисто! Там, на дачі, коли грали в шаради, я зображував лицаря,

а вона – прекрасну даму мого серця. Я сказав: «Дозвольте поцілувати землю, по якій ступала ваша нога». А вона розсміялась: «О ні, лицарю, занадто небезпечний подвиг, з вашою подагрою!» «Подагра» і було словом, що його слід було відгадати. «По» – новомодний письменник, Емілія його роман «Ворон» якраз читала. «Да» – згода по-великоруськи. А «гра» – малоросійське слово. Я в цій сцені був паном, на дудці грав. І ось Емілія Львівна каже: «Я вам її краще сама зберу і в ладанку зашию. Як закортить, так розгорнете й поцілуєте». А потім, жартома, і справді зашила й мені віддала. Сміялася: «Ви тепер мій лицар і клятву мені дали навік». І я спочатку сміявся… А потім сміятися перестав.

Марійка сумно колупала пальцем землю з дачі Прахових – хотілося плакати. І подумала, що в неї теж висить на шиї не хрест, а ключ від будинку № 13. І це, певно, недобре…

Вона бездумно викопала із землі пожовклу соснову голку, що ще пам’ятала бідолашного Мишка щасливим, і зламала її в руці.

– Я груди собі різав, – несподівано сказав він.

– Що? – відірвалася від землі Марійка, втупившись у художника розширеними від жаху очима.

– До крові. Бритвою. – Він відтягнув краї камзола, і Марійчин жалісливий погляд знову дряпнули довгі й свіжі порізи на його грудях. – Щоб одним болем інший затьмарити! Найстрашніші люди у цьому світі ті, яких ми любимо, Надіє Володимирівно! Хоч якими б прекрасними вони були. А потім з’явився він!

– Хто? – запитала Марійка зляканим шепотом.

– Демон. Не «Демон» пана Лермонтова – мій особистий, – зі значенням роз’яснив їй Врубель. – Дементій Києвицький, друг професора Прахова.

– Дементій Києвицький?

«К. Д.? Але ні, – осмикнула вона себе, – для нас ця інформація застаріла років на сто. Сто двадцять, якщо бути точною».

– Але чому ви називаєте його демоном?

– Це вона, вона називає його так! – заговорив він із хворобливою самоіронічністю. – Глузуючи. Позаяк нічого демонічного в нім немає. Звичайний багач і франт, викликає інтерес до себе, кокетуючи, говорить дотепно ввесь час і від пересиченості уявив, що історією цікавиться. Ось лише погляд у нього точнісінько, мов у кота, який, муркучучи на печі, однак, не зводить погляду з миші. З Емілії Львівни… Спочатку я сприйняв його як суперника, мені здавалося, він теж небайдужий до неї! Але ні, тут інше… А що, не зрозумію. Але є між ними якийсь зв’язок: чи то він її боїться, чи то вона його. І невідомо чому я теж почав боятися його, і мені стала нестерпна його присутність. А днями зустрів його в Шато-де-Флер. Підійшов і каже з такою посмішечкою: «Ви, я чув, в метаннях, шукаєте генія чистої краси для образу Божої Матері. Так у мене є один на прикметі. Надією звати. Володимир Федорович її знає. Я посприяю, щоб він вас звів. Вона не натурниця. Але коли сподобається вам, обіцяю, сам усі складнощі улагоджу. Гадаю, Надія – це саме те, що вам зараз так необхідно!» Дивно, що ви з ним незнайомі, – задумливо завершив він. – Я вирішив був, що це черговий його дотеп. Але сьогодні Володимир Федорович прислав записку. Писав, що завтра Надія прийде до мене. Яке щастя, що ви прийшли на день раніше!

– Щастя? – повторила Марійка, вдивляючись в його нещасні, правильні, спотворені багатоденним болем риси. – У чому ж щастя?

– У тому, що інакше я нині ж увечері, у Прахових, оголосив би панові Києвицькому, що змушений скасувати цей візит. І ніколи б не зустрівся з вами, Надіє Володимирівно! – Художник квапливо накрив її складені на столі руки

своїми і заглянув їй у вічі з незрозумілим, надсадним благанням. – Але тепер я не піду до неї! Емілія Львівна прекрасна, найдивовижніша жінка. Вона готова порушити пристойність, щоб тільки допомогти мені. Але якщо я поборю свою пристрасть сам, то і потреби в цьому прожекті немає ніякої. Адже так?

– Напевно, – озвалася Марійка. І в животі відразу стало лоскітно, солодко й зовсім нестерпно і водночас страшенно соромно.

І захотілося втекти, від нього і з ним від усіх – одночасно!

– Я люблю її. Але я ніколи б не взяв її за зразок, на те є причини, повірте! Я і зараз бачу вас. Можливо, тому, що анітрішки вас не знаю і не зіставляю вас ні з якими думками і вчинками. І саме тому мені так легко з вами! Легко, як було в перші місяці, коли я приїхав до Києва, ніби моє щастя повернулося до мене. Ви ж не відмовите мені, Надіє? – Вона розчула, як зараз її запозичене ім’я набуло для нього іншого, первозданного значення. Надія на одужання. Надія на інше життя. Надія на щастя.

Вона відвернулася.

«Цікаво, – натужно подумала вона, дивлячись у вікно на поки що двоповерхову будівлю Міської Думи, через яку Хрещатицька площа навпроти перестала бути площею, порівнявшись із однойменною вулицею, – хто вона, справжня Надя, Надія, посватана йому його «Демоном»? І добре чи погано, що співчутлива, непередбачувана й ексцентрична до навіженості Емілія Прахова мимоволі розбила його плани? І чому вона так злякалася, побачивши на портреті знайомого дотепника»?

Але все це, якщо чесно, цікавило Марійку тільки теоретично, як задачка в домашньому завданні. Не більше, ніж засніжений вусань у фасонному пальті, що метушливо пройшов за склом, утягуючи голову в плечі. Дівчина, мимохідь охрещена нею «інституткою», з окатим, обведеним широкою стрічкою капелюшка обличчям, яка на секунду зупинилась і плутано подивилася просто на них. Баба в хустці…

А непокоїло одне: що буде, коли вона погодиться?! І врятує безстрашну професоршу від дозвільних пліток, а Врубеля – від суперечки з Праховим. І той не усуне його від робіт у Володимирському. І Володимирський буде ще красивішим! І Мишко, можливо, залишиться жити в Києві, як і мріяв…

– Благаю вас, не відмовляйтеся! – гарячково посміхнувся він. – Не йдіть, не залишайте мене самого! – в якнайглибшому хвилюванні скрикнув Врубель, і Марійка, занадто недосвідчена в цьому питанні, зіщулювалася, не розуміючи, чому він так відчайдушно просить її залишитись, якщо вона сидить зараз перед ним, не збираючись іти. – Якщо ви залишитеся сьогодні зі мною, я не піду до неї. Врятуйте мене, благаю! Ви ж жінка, ви можете. Я знаю, що прошу про неможливе, але…

І тут тільки Марійка зрозуміла, про що саме він просить. І що під словом «жінка» мається на увазі не її приналежність до слабкої статі, а відсутність невинності. І живіт її почав танути, а в колінах раптом зникли кістки, і вони зробилися рідкими та м’якими.

– Не покидайте мене!

Він стискував її руки так сильно, що жар його долонь рвонув угору по Марійчиних зап’ястках, ліктях, передпліччях.

Паморозь нестримно пробігла по спині та плечах, обкутавши їх пуховою хусткою, і вона мерзлякувато й нервово стенула плечима. А всередині неждано і нез’ясовно виявилося тягуче, як рідка карамель, бажання піддатися, спасувати, розм’якнути і кивнути «так».

Вона завмерла, побачивши раптом, що у своїх мріях уже мчить на санях засніженим Хрещатиком, угору Трьохсвятительською, повз Михайлівський монастир, повз дім Прахова, назад до Андріївського узвозу, до будинку біля сходинок церкви, у кімнату із залізним ліжком. Уже відчуває на своїй шкірі, трохи нижче за скроню, його сухі запечені губи, що завмерли зараз за півліктя від неї, – ще не досяжні, ще не можливі!

І вона подумала навіть: «А може, втратити невинність сто років тому, ще до того, як я народилася, начебто і не береться до уваги?»