Меч і хрест
Шрифт:
«Грак», якого Катя так вдало спіймала на перехресті Володимирської та Великої Житомирської, піднявся з нею у квартиру і, на своє глибоке здивування, отримав од «повії в драних панчохах» обіцяну і більш ніж щедру нагороду.
– Може… – затнувся він, тоскно дивлячись на неї.
«Повія» була неймовірно гарною! Гарною до різі в очах! – саме це і змусило його приголомшено загальмувати машину, відразу забувши про всі справи та правила безпеки і гігієни.
– Навіть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя і зачинила двері.
Її
Проте зранку на горизонті окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, і більш небезпечна…
Зітхнувши, Катя стомлено притулила бідолашну хвору голову до одвірка. Годинник із золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмій Катя завжди була на роботі. Удома їй не сиділось і не лінувалося, хоч вона і любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та ідеально прораховану за стилем, що пишався своїми нежіночими кріслами та канапою; і паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним із ветхого особняка на Липках; і механізмом годинника на маленькій долоньці пастушки-маркізи, що йшов уже три століття, не оступившись ні на хвилину. Але любила вона її саме як ідеал – зовсім не тією затишною, теплою і підсвідомою любов’ю, яку викликають у обивателів їхні зручні крісла-нори, розтоптані капці і дбайливі, лагідні пледи.
«Чому я вдарила Василя Федоровича і помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собі розпхикатися вона.
Катя неприязно подивилася на відвойовану книгу та лист, мимохідь кинуті нею на столик під дзеркалом у коридорі. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить відшукатися саме в них!
З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний під час бійки з хамською білявкою, і, машинально потягнувши сторінку 104 за помічений цифрами куточок, Катя піднесла її до очей.
«Владою моєї руки…» – нашвидку прочитала вона.
І обмерла, задихнувшись від марення.
Її пальці, що стискували аркуш, закінчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нігтями! Цього не могло бути! Не могло! І одіпхнувши поглядом цю чужу, незрозумілу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало і заволала.
Жінка, що дивилася на неї з дзеркального скла, не була Катею. У неї були божевільні очі та зламані збожеволілі губи. А по сірих щоках стікало нижче плечей рівне синяво-чорне волосся.
– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Ні! Ні! – заверещала жінка.
А Дображанська, упустивши книжковий аркуш, безжально розірвала нігтями чорний конверт – єдине місце у світі, де могло ховатися Пояснення!
Ясні Києвиці, —
насилу розібрала вона дивний архаїчний почерк, із химерними розчерками
– маю честь запросити вас у ніч із 6 на 7 липня на великий шабаш на вашу честь на першій Горі Києва.
Та ба, чи відбудеться це свято, залежить лише від вас. А la guerre comme а la guerre [5] . І, як на лихо, на сто запитань я не можу дати вам зараз жодної відповіді.
5
На війні як на війні (франц.).
Але ніщо неспроможне заборонити мені запропонувати вам прогулянку під захід сонця на другій Горі Міста. Приходьте і не бійтеся, Василь не заподіє вам лиха! Він допоможе. Інші пояснення ви отримаєте у вежі першого будинку на Ярославовім Валу, якщо будете ввічливі з Ним.
К. Д.
На дні конверта залишалося іще щось, і, гарячково струсну його, Катя упустила на підлогу три старі великі ключі, голівки яких зображували вухаті котячі пики. І застигла, витріщаючись на них порожнім осклілим поглядом.
Розділ шостий,
із якого ми дізнаємося, що головною ознакою відьми є хвіст
Въдьма, во первыхъ, имъетъ хвост; это главный признакъ, по которому она узнается… Случалось поймать иную въдьму; коль скоро начиналась съ нею расправа, необходимая въ такихъ случаяхъ, оказывалось, что она не въдьма, а самозванка.
Не встигла Марійка вставити ключ у замок, як почула неспокійні мамині кроки, що грозово спрямувались у напрямі вхідних дверей.
– Ой, що я мамі скажу?! – гірко забідкалася вона.
– Щоб це була твоя найбільша проблема! – безпроблемно озвалася Дарина, не в силах відірвати погляд від своїх нових двосантиметрових кігтів.
Її кровні нігті вічно ламались і ще жодного разу не досягали цієї жаданої довжини. Білі кіски, що відросли за ніч рівно вдвічі, теж скоріше втішили, ніж злякали безробітну співачку. (Звичайно, Чуб розуміла: це з біса дивний феномен. Але все-таки не могла дивуватися з нього раніше, ніж вип’є дві філіжанки кави.)
Марійка безуспішно спробувала пригладити безлад на своїй голові і, боязко натиснувши на кулю дверної ручки, тут же заховала руки за спину, хоча її нігті подовжилися чомусь зовсім трохи – не більше, ніж на три-чотири міліметри.
Як і слід було чекати, мати вже стояла на порозі, заздалегідь розтуливши рота, у надрах якого вирували сто п’ятдесят запитань. Але побачивши Марійку у блискотливому клаптевому піджаку з перманентом Алли Пугачової, всі вони разом застрягли у неї в горлі.
– Ви хто? – агресивно зіщулилася жінка, нервово порпаючись у кишені халата в пошуках окулярів.