Меч Арея

Бiлик Iван

— Женитися маєш хiть?

Вишата похитав головою.

— Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?

Старий конюший широко всмiхнувся.

— Повiв би-с княжну до хижi?

Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.

— То що вречеш, Вишато?

— А ти речеш про кого? – засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. – Про кого мовиш, Гатиле?

Богдан загрiб з корця

меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.

— Збирайтеся в дальню путь, – сказав вiн, зиркнувши на того й на того. – Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?

— Я єсмь мав, – одповiв за друга велiй болярин.
–

Роба в мене жиє, готка.

— - А ти? – напосiдався князь.

Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.

— Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?

Старий конюший i досi пiк ракiв.

— Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой… хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!

Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.

Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували їх тiльки там, де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi в теплi овечi гунi, пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав i Вишата мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю та залiзом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю – звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.

Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.

— То є добрий знак, – ожвавився князь. – Кумири блюдять нас i держать по нас руку.

— Таж куди ми йдемо? – вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:

— У Луги.

— В Луги? Годоєвi в гостi?

— Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.

Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:

— Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!

— Попочухаєш руки, путь не близька.

— Вiдаю, княже, та…

Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли

так, як у сусiднiй Нежинi.

— Сiври! – зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так. Сiверь!

Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.

Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:

— Лугань. Так нарекли її косарi. – Й повторив: -Лугань.

— Аж куди забралися! – вигукнув Борислав. – Де Старий Луг у Венедах – а де ся їхня Лугань! Лужани – як iудеї – по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? – поспитав вiн князя.

— Речуть, є, – непевно вiдмовив Богдан. – Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.

Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.

Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.

Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинiв ледве зрозумiли його:

— До тего лясу, далей за гуром, за гуром – i юж сте в паланце.

— Натягнiть клобуки на вуха, – сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.

Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом, а попiд горою було повно народу.

— Масниця?! – плеснув себе по чолi Борислав. – Проїздили смо масницю. Заради тебе! – вдавано насварився вiн Вишатi, й той у вiдповiдь розтяг вуста.

Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.

— Мислив єсмь, що на Лугах самi лугарi-косаки! – гукнув до товаришiв цибатий болярин.

А Богдан пояснив:

— У паланках жиють i люди. Тi, що прийшли у нашу землю з країв захiднiх. А косарi обiтники – жiн не вiдають, лише полчаться й ратi ведуть.

— Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, – образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось i робити. Й першому Бориславовi-таки спало на думку: – Масницю ж хрестатi не блюдуть?

— Мабути, нi, – без упевненостi вiдповiв Богдан. – Що ради питаєш?