Меч Арея

Бiлик Iван

— Пустiть i її. Опрощаю.

А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.

Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не

обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…

До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє – в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?

Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.

У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:

— Княже Богдане, що ти за… за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.

— Нiчого не хочу.

Людота наполягав:

— Нi, ти наречи – я й зроблю теє.

— Нiчого не хочу! – вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.

— Уречи, княже Богдане! – пiдвищив голос Людота.

Й князь крикнув:

— Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!

Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.

— Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?

— Який меч?.. – не вiрячи, перепитав Богдан.

— Юрiв!

У князевi все отерпло. Вiн проказав:

— Де-с чув про меч сей?

— А чув єсмь, – ухильно вiдповiв Людота.

— Ти хто єси?

— Смерд!

Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:

— Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!

По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:

— У чiм клянешся, смерде?

— У тiм, що чув єси, – сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю,

яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.

— Я не йму тобi вiри, смерде, – проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:

— Їв землю-м.

I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.

Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.

— Чуєш? – сказав Богдан. – Iди до мене.

— Куди се?

— До двiрця.

— Чого ради?

— До двiрця, та й годi.

— Що би-м там робив?

— А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, – одповiв Людота.

— То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.

— Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.

— Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.

— Я сам не маю хотi.

— Сам? Пощо ж?

— А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.

— Старець ваш Славута жиє?

— А жиє.

— Скiльки ж се має лiт Славута?

— Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять…

Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:

— То не волiєш?

— А речу ж, – i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.

Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати – й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всуєвiрному потязi:

— Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чує та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв моїх. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мої дiди й прадiди, свiтить сонце…

Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя:

— Й-йо!.. Й-йо!

Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня…