Меч Арея

Бiлик Iван

— А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд лiсом, а я пiду й увиджу, як там є…

Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати й вже тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.

Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався поза весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:

— Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин

уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.

Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.

— Борислав! – угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.

Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.

— Де був єси стiльки?

— Добував єсмь невiсту сьому лежневi! – весело вiдповiв болярин. – Сiдлайте!

— Ми смо готовi.

— Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.

Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.

— На, забирай! – озвався Борислав до Вишати. – Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.

Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.

— Як же-с умикнув її? – спитав Богдан.

Але Борислав лише вiдмахнувся:

— Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.

Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.

— Видиш, княже, – сказав болярин, коли зупинялися перепочити. – Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!

Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.

Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта – троє – вiдмовилася битись i повернула назад.

— Щось не вельми вони охочi до меча, – завважив Борислав. – А князя серед них не було.

— Темно, – тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.

Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.

— Зирю, виходить з теремка якась, – казав вiн. – Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» – «А де ж?» – «Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» – «Так ти, – речу, – єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.

Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо,

та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.

— Як тебе гукають? – поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.

— Я втечу, – раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. – Куди не продасте, а я втечу.

Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.

— А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?

— Замунж? – перепитала вже по-своєму княжна. – За тебе?

— Нi, за нього, – кивнув Богдан у бiк Вишати.

— За тебе-м пiшла б.

— Я маю жону.

— Одну? – здивувалася полонянка.

— Одну.

— А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.

Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:

— Як же тебе гукають?

— Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?

— I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?

— Нє.

— А за ким?

— За ним, – показала Радмила на Богдана.

Богдан реготнув:

— Ти ж сестра єси Годоєвi?

— Сестра.

— То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?

— А я не есмь хрестата.

— Не єси?

Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:

— Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:

— Ти що єси, нiмий? Або степовик?

Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:

— Нi-i…

Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини…

Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв – однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило:

— Звiдкуду везете?

— З Волинi, – вiдповiв гречник. – Мечi – як вогонь. З городця Харалуги.

Богдан узяв один, махнув – аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.

— Легковитi, – завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:

— Ти хто єси, може?

— Князь київський, – вiдповiв той.

— А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..

— Привезiть до городу Києвого на ту весну.

— Привеземо.