Лихі люди
Шрифт:
У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, - наче усі були на кару виведені… Ось прочитали про вину Жукову… Ось оддали йому щось у руки… Цілий збор заколихався - і Жук вийшов з гімназії…
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів:
– Петре! тепер мої руки розв'язалися. Сім рік вони були спутані, - сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки… Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати.
– Як же ти тепер думаєш бути?
– питав його 'Петрусь.
– Так, як' і всі люди… Що ж? доступу мені в університет немає… Подякуй за се
Жук подав Петрові руку - свою велику, чорну, гарячу руку… Петро плакав. Обнялись - поцілувалися. Жук зложив свої пожитки на віз, сів - і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка окрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч'ї облили його лице… Він упав на постелю - і довго плакав, важко плакав… аж поки не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поки не прийшов Шестірний з гостей, червоний, веселий. Від його страшенно несло хмелем… За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши в хату, він мав щось сказати Жукові - і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.
– Таки здобувся свого… А й огнем же грав!
– вимовив він, зітхнувши.
Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменша-лося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися - і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю - і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився… Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і спустилася стрілою у яр, го-гонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір'їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснули підвалини; загуло-зашуміло в повітрі… Дощ, як з відра, линув на землю - і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в'ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінючи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашко-вим язиком, наче сердилася… Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком.
Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики - і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, - молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл… Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба… Злі, лихі люди!
Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гу-дючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць - і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, - вискочив - і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.
Люди,
Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно; як гула хата, коли розкочувалися страшні грюканини грому; додивлявся, які кривульки чертили блискавиці… Коли ж усе затихло, як занімів надвірний гомін, - знову стала над його очима знайома пляма; знову заходили по їй знайомі тіні…
Срсь він мчиться додому - вільний, скінчивши гімназію. У його, пилом припалій, голові зароїлися усякі думки. Сонце стоїть серед неба - і світ його розстилається по полю: то половіє на жовтих нив'ях жита, то зеленим огнем горить-миготить на ярині, то червоніє на лапастій гречці… навздогін йому понеслися його думки.
– Чиє се поле?
– пита він у машталіра.
– Грапове, - понуро одказує той.
– А де ж людське?
– Се все грапове: верстов на тридцять вподовж і. на двадцять ушир.
І думає він молодою головою: чи грап-то його оброблює; чи копаються його білі руки у сій чорній землі? А серце йому шепче: ні, грап у столиці гуляє; тепло йому і затишно; весело і розкішно; не знає він ні в чому недостачі, - бо не знає і краю у своєму добрі… Тут, замість його, німець заправляє: чужими руками землю оре, чужою працею орудує, а жид за те гроші носе… Тепло німцеві, тепло і жидові! Куплене добро, добуте чужою працею, склали на мужичі хури; без краю потяглися вони степом до залізниці; а там - залізний кінь помчить їх до моря, а море підхопить на свої чорні ребра - і понесе по всьому великому світу, по всій широкій землі, кинувши дома стілько, скілько треба, щоб не поздихали з голоду робочі руки… Добро пішло по світу, а гроші до пана… І гудуть його палати серед столиці бенкетами, грають огнями, блищать золотом. А тут, серед поля, скиглить голодний люд свою голодну пісню… Стелеться вона вітром на змочених його потом ланах, а сонце їх золотить своїм ясним світом… Що йому до того, хто плаче, хто скаче? Воно всім однаково світить, усім однаково гріє…
І темніє світ у Петрових очах, - застилає його важка туга.
Ось бовваніє завод. Височенний димар викидає клубки чорного диму.
– Що то?
– пита Петро.
– Винниця.
– Чия?
– Грапова. Жид куре.
– А то чий палац?
– Грапів. Німець живе…
А то на пригірку чиї чорніють хати з кривими верхами, дірчавими оселями, оббиті дощем, обшпуговані негодою?" - думає сам собі Петро.
– Торкай, торкай коней!
– каже він, одвертаючи своє лице від того…
Коні помчались; дзвоник залізним язиком вибива йому зичну, голодну пісню… І гуде та пісня увесь шлях, усю велику дорогу, аж до рідного дому. Там стрівають його рідний батько і мати. (Постаріли обоє, згорбилися.
Не старіє тілько радість в їх серці: батько радіє своїм сином; мати не надивиться на свого сокола.
– А куди, сину, тепер?
– Туди, куди й усі. До університету, у Київ.
– Тепер, сину, небезпешно по тих неверситетах, - каже мати: - ганяють вашого брата; кажуть: з учених все лихо встає…
– Петро не той, стара, - перебиває батько, - він не стане з такими якшатися!
У Петра дух захопило у грудях. Шкода йому рідного батька й матері, що зросли в інших установах, викохалися на інших звичаях… "Что мне й тебе, же-но?" - вчувається йому - і носиться перед його очима святий образ святого чоловіка.
– Чи знаєш, сину, Шестірного?
– питає мати.- Ви з ним хоч і не разом ішли, та ти б повинен його пам'ятати.
– А що він?
– У столиці вчиться. Через рік, кажуть, великим паном буде…