"Лахтак"
Шрифт:
— Що сталося? — спитав Кар.
— Та падлюка, яку ми, на жаль, залишили на острові живою, зірвала червоний прапор і начепила оцю ганчірку.
В очах Кара спалахнули зловісні вогники.
— Зробити нове червоне полотнище! — наказав він.
Лейте, довідавшись про хуліганство Ларсена, пообіцяв поламати йому всі ребра, коли він йому попадеться, а вже потім спустити через клюз на якірному ланцюгу в море і втопити.
Всі кипіли від обурення. Просили Кара послати їх на лови бандита. Але Кар коротко відповів:
— Не
— Краще нехай не приходить, — сказав Котовай, і вираз його обличчя при цьому був такий, що всі засміялись.
— Чому не приходить? — спитав Торба.
— Бо я не ручусь, що тут з ним добре поведуться, — з таким же спокоєм відповів матрос. — Між ним і мною може бути інцидент…
Наступного дня Кар поділив команду на групи. Одна мала порядкувати на пароплаві, а друга — перевозити плавник з берега. Вершомет і Ельгар теж зійшли на берег і знову підняли над островом червоний прапор.
Команда «Лахтака» одноголосно ухвалила тримати біля флагштока вартового. Вартувати мусили по черзі — кожен дванадцять годин. Кар ствердив цю ухвалу з тим, щоб найближчого часу вжити заходів проти нахабного браконьєра.
Тим часом почалася нелегка робота по перевезенню плавника на пароплав. Моряки вишукували деревини, які можна було розрубати, або кругляки, що могли б котитись по льоду. Зробили крижану дорогу й сани. Це забрало багато часу, але між торосами удалося-таки прокласти дорогу. Сани збили з дощок і почали возити плавник. Робота посувалася поволі, але все-таки щодня перевозили по три-чотири тонни. Майже місяць возили плавник, поки сонце остаточно попсувало крижану дорогу так, що зникла всяка можливість користуватися нею.
Зате тепер уся команда перебралася наверх у каюти.
Хоч шлях до острова й погіршав, бо на кризі з'явилось багато калюж прісної води, проте мисливці й вартові коло прапора регулярно відвідували острів.
Якось Ельгар сам на сам зустрівся з шкіпером Ларсеном.
Браконьєр не напав на мисливця, не став стріляти в нього. Він помахав хусткою, що мала означати білий прапор, хоч була чорна, мов та ганчірка, якою Ларсен хотів замінити радянський прапор. Шкіпер крикнув, що хоче поговорити.
— Кинь рушницю! — відповів Ельгар.
Браконьєр кинув рушницю на сніг. Те саме зробив і гарпунник. Вони зійшлися беззбройні. Ларсен простяг Ельгарові руку, але той наче не помітив її.
— Олаунсен, — сказав шкіпер, — ти зрадив мене.
— Я не хотів ставати піратом і платити чорною невдячністю тим, хто врятував мені життя.
— Ти забув про ті блискучі перспективи, які відкривалися перед нами, коли б ми захопили пароплав. Ти, Карсен і Бентсен продали мене, Ландруппа і таємницю золота.
Ельгар посміхнувся. Очевидно, Ларсен і досі не знав, що являла собою його «золота руда».
— У росіян я навчився одного прислів'я, —
Ельгар розповів про пірити все, що чув від Запари. Мисливець дивився на шкіпера, і йому здалося, що шкіпер спітнів. Ельгар усміхнувся і спитав:
— Як же тобі, шкіпере, живеться?
Шкіпер, не відповівши на запитання, спитав:
— Скажи, там, мабуть, думають, що то я поранив одного з радянських моряків?
Ельгар нахмурився і різко відповів:
— А ти, шкіпере, маєш нахабство заперечувати, що то зробив не ти?
— Я боронився.
— І для цього вистрілив удруге в лежачого?
Шкіпер знову помовчав.
— Він залишився живий?
— Чому ти так думаєш? — поцікавився Ельгар.
— Тому, що я ніде не бачив могили.
— Так, він залишився живий і користується великою симпатією та любов'ю всіх норвежців. Це — юнга.
— Скажи, як вони гадають звідси вибратись?
— Одному з радянських моряків удалось встановити радіозв'язок, і наприкінці літа сюди прийде криголам.
— Криголам? Сюди?
Ельгар ствердив свої слова, хитнувши головою.
— А скажи, будь ласка, коли б я з'явився на пароплав, що б зі мною зробили?
— Я гадаю — вони вчинять по закону.
— Розстріляють?
— Ні, віддадуть під суд.
— Слухай, — звернувся до Ельгара Ларсен, — поговори з Каром. Скажи, що я відступаю йому всі права на острів, золото і нафту. Адже я перший їх відкрив і тому маю на них право. Крім того, я сплачу йому десять тисяч крон, коли він візьме мене на свій пароплав і висадить у першому залюдненому пункті, не повідомляючи владу про мої вчинки.
— Мабуть, з того нічого не вийде, — роздумливо промовив Ельгар. — Капітан Кар вважає острів радянською територією, а за їхніми законами усі корисні копалини, хоч ким би вони були знайдені, належать державі. Твої ж крони навряд чи зацікавлять його.
— У мене в банку в Осло є двадцять п'ять тисяч, я віддам їх Карові. Коли він згоден, хай підійме над цим горбом білий прапор.
— Гаразд. Я перекажу. Це сума солідна, — погодився Ельгар. — Прощай, мені треба йти.
Гарпунник повернувся, але ступив лише два кроки, як його покликав Ларсен.
— Що таке? — спитав Ельгар. Ларсен витяг з кишені револьвер.
— Бачиш, — сказав він, — я озброєний.
— Ну то що? — запитав Ельгар.
— Я не роблю тобі ніякої шкоди, — пояснив шкіпер і сховав револьвер у кишеню.
Гарпунник розсміявся і сказав:
— А коли б ти мене застрелив, хто б переказав твої слова капітанові Кару? — Він підійшов до своєї рушниці, підняв її і, не обертаючись, пішов геть.
Того ж дня він розповів Карові про свою зустріч і розмову з Ларсеном.