Крутосхил
Шрифт:
Зараз валянки намокли і набрались липкого бруду, стали важченними, і Сашко довго не міг бігти, врешті пішов, знесилений. Збагнувши трішки, що й куди, завернув у напрямку станнії, бо ж далі за нею мав бути поїзд, яким вони приїхали. Це був би шлях до рятунку, до життя.
Та враз саме біля станції Сашко побачив кількох матросів, що також помітили його і кинулись йому навперейми.
Матроси ззаду зробили кілька пострілів, але не вціляли, вочевидь, вирішили взяти Сашка в полон жим, і за кілька хвилин вже оточили його. Він дістав прикладом рушниці впоперек спини, і вже не слухав їхніх вигуків і кпин, понуро поплівся з ними до станційного будинку.
Полонених зібрали в залі залізничної станції Крути, біля якої проходив бій. Допитали всього кількох з них, старших. Восьмеро було поранених, їх незабаром кудись відвезли, здавалось, що таки у шпиталь, бо па підводах везли і кількох поранених матросів.
Решту закрили в станційному залі, і так минула ніч, зараз світало. Близьких знайомих серед тих, хто тут був зараз, у Сашка не було. Він ні з ким не розмовляв. Не хотів. Мертвий Туркевич ставав перед ним образом власної смерті, не зникали з уяви мертві — здивований погляд Андрія Соколовського, жах на обличчі Остапа Гнаткевича, розтрощене обличчя Євгена Тарнавського.
Перемога матросів була незаперечною. Загинуло багато українців, здавалося, майже всі. Він здогадувався, що частина Студентського куреня відступила, що, мабуть, дісталась таки поїзда і врятувалась. Але це лише майнуло в Сашковій свідомості. Стан загальної закляклості у Сашка не минав, і він ледь дослухав до розмов товаришів по полону, до гадок, що з ними буде далі, до розпитів, про що питали більшовики тих, кого викликали.
На допит його не взяли. Навіть прізвища ніхто не питав.
Зараз удосвіта він стояв і дивився крізь заґратоване вікно, як заходиться на день, дивився, не відводячи погляду, і раптом з-за вікна сяйнув несподіваний сонячний промінь, і Сашкові здавалося, що він творить з душею Витька Туркевича,
Полонених вивели всіх гуртом зі станції і повели просто в поле, зовсім неподалік. За ними їхала машина з кулеметом на ній і кількома матросами. Двоє матросів йшли обабіч.
Поки йшли, все стало зрозумілим. Сашко озирнувся на хлопців і побачив одного бідолаху, що аж сірів від страху, і хоч більшість мовчки зціпила зуби, готова до своєї дороги в нікуди, у декого в очах стояли сльози. А він ішов чисто і легко, бо скинув по дорозі валянки і ступав у холодну грузьку землю босими ногами, вже згодом і не відчуваючи холоду, а легко було й просто йти. Було б скинути валянки ще раніше, коли тікав.
А що зараз. Зараз Сашко розправив вутленькі свої груди під гімназійною курткою, бо шинелю свою однополу він також кинув по дорозі, і враз голос його розбив холодне непримітне повітря крутянського зимового дня, і полилась дзвінким і чистим юначим голосом співана пісня «Боже великий, єдиний, нам Україну храни, волі і світу промінням ти її осіни...»
Сашко співав на повні груди, він давно так не співав, а може, й ніколи, і спів його заворожував і конвой, і товаришів його, йому почали підспівувати полонені, не слухаючи окриків матросів, не звертаючи уваги на зупинку, на команду «стій», на те, що конвойні і ті, що зіскочили з машини, вишикувались у ряд, а той, що на машині, наготував кулемета просто на них. Вони всі вже стояли плече до плеча, і вже голоси їхні зливались в один могутній хор двадцяти вісьмох юних українських голосів, що переживав ствердженням своїм і їхні життя, і їхню прийдешню смерть; і над усім хором дзвенів високий і чистий голос Сашка Пипського, який сьогодні врешті став першим, головним, заспівуючи і ведучи коло своїх товаришів, і разом із пострілами кулемета і рушниць матросів перетята кулями його пісня понесла його крутосхилом у безсмертя.
Лідс
20..22 лютого 1991