Крутосхил
Шрифт:
— Але ж Ковалинський помилявся, і врешті ж сам визнав, що змарнував на помилки життя!
— Що ж ми маємо робити?
Вони часто творили собі химерні плани стосовно різних незнаних ще граней життя. А зараз прийшла та мить, коли Сашко йшов на війну сам, і друга поруч не було. Так складалась доля його власного шляху, його особистого пошуку, його власної правди.
Розмірковуючи над усім цим, він і не зогледівся, як дійшов до Педагогічного музею.
— А ось і Пипський! Ну, нарешті, я вже було думав, що ти...
— Що-о-о?! — Сашко скоса зиркнув на Тарнавського. — Поговори мені, то я зараз...
—
Тарнавський і Гнаткевич мешкали ближче до центру, тому
й дісталися до музею швидше. Хлопці зайшли досередини, і з вестибюлю на них війнуло раптом чимось іншим, аніж те, що вони бачили в цьому будинку ще півроку тому.
Раніше тут продавалась література різних політичних партій, а тепер по кутках стояли кіоски з військовими плакатами, в яких закликалось громадянство вступати до української армії. Тут, у вестибюлі, записували також і до різних військових формацій.
За одним із столиків, де юрмилось багато молоді, вівся облік тих, хто зголошувався до Студентського куреня Січових Стрільців.
З гімназії, де вчився Сашко, також надходили один за одним юнаки. Їхні прізвища заносили у список, питали ще про рік народження і клас гімназії чи курс університету і веліли чекати в подвір`ї, аж доки не закінчать сьогоднішній запис.
Цього року навіть на початок січня зими ще не було, і на вулиці стояла мокра і сльотава погода, як у листопаді. Оскільки товктися в подвір’ї було зимно й нудьгувато, то Сашко з Гнаткевичем і Тарнавським вернулись у вестибюль і вдались розглядати юрму, що складалась із різнобарвно вдягнутих людей у чудернацьких військових чи напіввійськових строях.
Десь близько другої врешті новобранців вишикували в колону і новели до Констянтинівської школи на Печерську, де донедавна містилася Перша військова юнацька школа. Зараз усі її юнаки були на фронті під Бахмачем.
Попри чималу грязюку на вулицях Києва новобранці студенти і гімназисти крокували хвацько і весело, навіть співали, хто знав слова, вояцьких пісень.
Сашко з дитинства співав у церковному хорі, голос у нього був сильний, і батько навіть подумував було, чи не послати його потім навчатися співу до консерваторії. На фортепіано Сашко вивчився грати досить швидко, і лише в останній рік йому довелося припинити заняття музикою, бо його вчитель виїхав з Києва. Батько казав, що якби вони лишились жити в Луцьку, й Сашко далі вчився би у пана Ткача, то міг би напевно після гімназії вступати до консерваторії.
Зо два роки по тому Сашко не співав зовсім. Батько казав, що то небезпечно, бо у Сашка ламався голос, переходив із хлоп`ячого дзвіночка в один із типів чоловічого, і щойно недавно батько запропонував Сашкові, сівши за фортеп'яно, заспівати «Ще не вмерла Україна». Сашко заспівав і, набираючи сили, сам дивувався власному співові. Голос Сашків змінився, але в ньому все ще збереглося відлуння співу того хлопчика, який так чудово виводив соло в церковному хорі.
Але зараз Сашко не співав. Він не знав слів пісень, що їх заводили старші, переважно студенти, і також не хотів випинатися сам з-поміж гімназистів, що здебільшого не співали, а слухали студентів. Знайшлося кілька гімназистів, що вступили до куреня «нелегально», бо навчалися в шостому класі, а отже мали щойно по шістнадцять, якщо не по п’ятнадцять
Перший день хлопці вчилися ходити кроками і повертати. Коли їм оголосили, що найпевніше вони служитимуть в самому Києві для охорони порядку й інших допоміжних справ, то завзяття їхнє досить підупало і стали братись до уваги всякі буденні справи, як то, де спати, яке мати обмундирування, що і як їсти і таке інше.
Надвечір зібрали збори новобранців. Комендантом першої сотні Студентського куреня призначено студента Українського народного університету Омельченка. Серед чотових знайшовся і Кольченко, а бунчужним став учень восьмого класу гімназії Опуфрій Сушицький.
Сашко стояв у другому ряді, коли вишикували всіх і викликали тих, кого виділяли у старшини, і думав, що, певна річ, йому то якраз старшиною довго ще не бути, аж доки не трапиться нагода вчинити щось таке геройське, що його помітять, і тоді, звичайно, відзначать.
Минула вже перша ніч. Непримітними, чужими здавалися стіни касарні, а певніше, просто спальні, де ще недавно спали юнаки Військової школи. Жоден з гімназистів досі не ночував отак от десь поза домом у чужому оточенні, і коли повлягались у холодні постелі, багатьом хлопцям на душі було доволі сумно й незатишно.
Сашкові здавалося, що в таких умовах він взагалі не зможе тут спати. Та лише кількома словами перекинувся він із Гнаткевичем, що вмостився на ліжку поруч, як непоборний сон здолав його стомлене незвичними вправами і цілоденними переживаннями тіло. Нервова напруга першого дня таки давалася взнаки. Тішило юнаків одне — ми вже дорослі, я — стрілець української армії, у свої роки став на захист України, за її незалежність, за її волю, за нашу мову і віру.
Сашко молився на ніч, з молитвою на вустах заснув, і снився йому теплий піщаний берег Дніпра влітку, вони щойно вилізли з води із Витьком Туркевичем, повлягались па м’якому сірому піску, і той каже:
— Як добре, що ми разом, що ми так розуміємось! Треба зберегти це назавжди!
Сашко зазвичай слухав Туркевича і мовчав, тільки очима показував, що згідний, і хитав головою па знак повної згоди, аж доки Витько не замовкне.
Ось і зараз він тільки хотів сказати, що війна, яку нав’язала Україні більшовицька Росія, закликає їх узяти зброю в руки зараз же, і він вже її взяв, а Витько...
У Туркевича на цю мить рантом тон змінився і він заволав:
— Сашко, вставай! Негайно вставай, чуєш! Вставай!
Ще не розуміючи, що відбувається, Сашко поволі почав прокидатися. Теплий сірий пісок Дніпрового плеса враз щез, натомість Сашко відчув себе в жорсткому незручному і доволі холодному ліжку у стрілецькій касарні, та голос Витька однак не зникав із свідомості, і в наступну мить, коли Сашко розплющив очі, побачив просто перед собою живого Витька Туркевича, який трусив його за плече і закликав:
— Вставай, Сашко! Негайно вставай! Прокидайся!
Сашко вихором злетів з ліжка і кинувся в обійми Витькові.