Ковчег Всесвіту
Шрифт:
Лятошинський, звичайно, вагався. Шлюб — це завжди ризик, а такий шлюб — ризик подвійний. Та щось у словах і самому тоні Президента було таке, що дозволяло йому повірити. Вульгарна неотесаність Макарова, яка часом межувала з брутальністю, була огидна Лятошинському, але він умовив себе, що природна й надбана шляхетність Геле-ни пригасить ці вади.
— Ну
— Переконайте Гелену, що любите іншу дівчину. Вона до вас прийде, я це знаю… Покажіть їй, що ви до неї цілком байдужі.
Прокіп гірко посміхнувся:
— І це все?
— Ну так, все… У вас, Прокопе, є шанс залишитися вічно молодим. Спецліжко вам забезпечене. Але не тоді, коли ви зашкодите Президентові. Макаров не любить, щоб йому ставали поперек дороги.
— Ви ж сказали, що спецліжко — це вічна кара, — не приховуючи іронії, зауважив Прокіп.
— Але можливість реалізувати наукові ідеї… О-о, для талановитих натур це велика втіха. А ви, безумовно, людина талановита.
— Це не той мотив, пане Лятошинський, — задумливо й сумовито мовив астроном. — Є дещо правдивіше й поважніше, ніж мої наукові таланти. Уявні, звичайно.
— Що ви маєте на увазі?
— Гелену лякає ваша самотність. Самотність протягом століть. Про це навіть страшно подумати. Тут я її добре розумію. Та й вас також… — Після короткої мовчанки Прокіп щиро й поважно додав: — Я вдячний вам за те, що ви для мене зробили. Ви добра й благородна людина… Ось так. Саме це й має для мене вирішальне значення. А все інше… Про це говорити не варто.
— То ви згодні? — майже вигукнув віце-президент.
— Спробую, — глухо, з погаслими очима сказав Прокіп.
На цьому вони й попрощалися. Того ж дня Прокіп спустився ліфтом до тунелю, який вів у катакомби генофонду.
Мотря саме повернулася зі школи. Вона повисла в нього на шиї, трепетна й щаслива:
— А я знала, що ти сьогодні прийдеш!
— Як ти могла знати? — засміявся Прокіп. — Я сам цього не знав.
— А я знала!
Вони піднялися під штучне небо, заглибилися в лісопарк. Прокіп це зробив, нікого не питаючись, — був певен, що наглядачі його не затримають. Так воно й сталося — над ними покружляв на своєму кріслі-гелікоптері один з наглядачів, але, впізнавши молодого астронома, зник з очей.
Радість освітила Мотрине обличчя зсередини, з глибин її єства, обличчя здобуло енергію, що з’являється разом з любов’ю. Дівчинка нарвала рясту й барвінку — граючись, почала прикрашати Прокопове волосся. Поряд з дитячим, у ній з’явилося щось від дорослої дівчини — Прокіп, задивившись на Мотрю, ясно собі уявив, якою вона буде років через п’ять, коли їй виповниться вісімнадцять. Гострі плечі й худеньке тільце в його уяві налилися здоров’ям і пружністю юності, личко закруглилося… До дівчини прийшла врода.
Мотря припала голівкою до його грудей:
— Приходь частіше, братику, — і, зазираючи йому у вічі, додала: — Я незабаром закінчу школу. Тоді… Візьми мене до себе, Прокопе!..
Нараз йому зажевріло в мозку: «Може, то Галактична Мати
— Гаразд, візьму.
Мотря довірливо зашепотіла:
— Знаєш, що сказала мама?
— Що?
— Що я була б для тебе гарною дружиною. Він сміючись поцілував сестричку:
— Ти ще мала, Мотре. Вона трохи ображено мовила:
— Я виросту. Це вже недовго.
Прокіп не надав значення цим її словам, але відчував, що біль у серці, завданий спершу Геленою, а відтак її батьком, потроху почав спадати. Виникло миттєве запитання: чому, власне, він шукає заспокоєння не деінде, а вдома — у товаристві Мотрі? На це поки що важко відповісти, але Прокопові здалося, що тут немає жодної випадковості.
Повертався з дому із настроєм, що був далекий від розпачу. В голові прояснилося, серце билося рівніше. Біля ліфта ледве не зіштовхнувся з Геленою, що спустилася з президентського саду в тунель. Дівчина розгублено вигукнула:
— Прокіп!..
Вона виглядала стомлено і якось ніби винувато. Обличчя бліде, в очах не тріпотіла іскорка, котра завжди підносила душу Прокопа.
— Добридень, Гелено.
— А я була в тебе. З годину морочила порожньою балачкою твого шефа. Гадала, ти ось-ось повернешся.
— Дякую, що згадала.
Сам здивувався, як відчужено прозвучав його голос. Отже, у нього вистачило сил, щоб відтрутити від серця ту, яка іще вчора здавалася йому найріднішою серед людей. Невже справді допомогла Мотря? Він стояв, не знаючи, що йому належало зробити — пройти мимо чи зважитися на розмову з Геленою?
— Мені треба з тобою поговорити, Прокопе, — здригнувшись від холоднечі його тону, мовила дівчина. — Ходімо на ферму. Або, може, сходимо в ліс.
Згадка про ліс обгорнула серце Прокопа теплою хвилею — він знову відчув на щоках ніжні пальчики Мотрі, яка, ніби лісова мавка, заквітчувала його голову барвінком і рястом.
— Даруй, Гелено. Я поспішаю.
Тон був той самий — відчужений і холодний. Очі Гелени заволоклись сльозами.
— Прокопе, я ні в чому не завинила перед тобою, — зібравшись із силами, сказала вона. — Повір: ні в чому!.. З президентського палацу я вийшла такою ж самою, якою туди зайшла.
Очі юнака трохи посвітлішали, насуплені брови підвелися. Обличчя одразу ж прояснилося, мовби на нього упав снопик світла. Але це сталося лише на мить. Наступної хвилини голос Прокопа знову був відчужений і холодний, як і на початку їхньої розмови.
— Це тепер не має значення, Гелено.
— Чому не має значення? — майже скрикнула вона.
— Бо я кохаю іншу, — сказав він те, що найважче було сказати. І сказане завдало йому такого болю, що по всьому тілу, від волосся до п’ят, прокотився струс, котрий чавив м’язи й судомив душу. Скулившись, він пірнув у ліфт. Іще встиг побачити, як Гелена, затуливши обличчя руками, повисла в повітрі між підлогою й стелею тунелю. Відтак її руки простягнулися до ліфта, пальці гарячково заворушилися, мовби дівчина хапалася за повітря, щоб утриматись і не впасти від несподіваного удару. Коли вона знову торкнулася ногами підлоги, Прокіп її вже не бачив.