Ковчег Всесвіту
Шрифт:
Нам, певно, не дуже цікаво, з якою запопадливістю Герд зустрів віце-президента і його молодого супутника. Зрозумівши, чого вони прийшли, забідкався:
— Але ж перша партія вже там… — багатозначно підніс вказівний палець догори, вказуючи, де саме «там». — Я зараз накажу припинити.
У вімкнувши селектор, Герд звелів відстрочити акцію до особливого розпорядження. У відповідь апарат прохрипів грубим чоловічим голосом:
— Пізно. Ми вже виконали.
Лятошинський і Прокіп тривожно перезирнулися — й обидва зрозуміли, про що думав кожен із них. Зрозумів також Герд — він докірливо глянув
— Чого ж було не скористатися телефоном?.. А проте вивезено нагору душ сорок, не більше. Решта іще внизу. Підемо по камерах?
Лятошинський згідливо хитнув головою.
Камери не відзначалися оригінальністю — мабуть, поки що ніхто в світі не вигадав тюрми, котра б докорінно різнилася від тих, якими вони були споконвіку. Хіба що тут у двері вмонтовано не вічко, заслонку якого належало відсувати пальцем, а квадратик прозорої лише з зовнішнього боку пластмаси. В’язні не знали, наглядає хтось за ними чи ні — і це був винахід значно підступніший, ніж стародавнє вічко, бо клацання заслонки завжди попереджало в’язнів: за ними стежить наглядач.
Прокопа жахав сам обов’язок споглядання людей, котрі жили свідомістю такої смерті, яка за своєю жорстокістю здатна зрівнятися хіба що зі спаленням на середньовічному вогнищі або в газових камерах двадцятого століття. І хоч він знав, що ці нещасні зрештою будуть врятовані космічними друзями, це мало втішало. Мучило те, що про порятунок відомо йому, Прокопові, а не людям, яким належало пережити немилосердну муку. Казочка, що їх мають переселити на супутника колонії, тут, у тюрмі, брутально уривалася — вона розрахована не на смертників, а на тих, хто лишався жити.
Камери так були набиті, що лише дехто мав змогу сидіти, підпираючи спинами обчовгані стіни. Решта смертників стояла не рухаючись, бо у тісняві неможливо навіть поворухнути рукою. За цих умов не було гарантії, що Прокіп упізнає Мотрю. Це зрозумів також Герд і наказав наглядачам провести всіх вибракуваних перед столом, за яким сиділи віце-президент, астроном і він сам. І хоч то для Прокопа була нелюдська мука, але він змусив себе пережити цю ганебну процедуру. Картав себе, називав жорстоким егоїстом, який використовує знайомство з віце-президентом задля того, щоб збиткуватися над нещасними, приреченими на тортури. І все ж благав Галактичну Матір: «Захисти й збережи мою єдину сестричку — мою надію, мою любов».
Важко збагнути, за якими законами психіки його мозок вихопив із загалу смертників постать молодої дівчини, майже дитини, з вельми помітним черевом — дитина (може, п’ятнадцятилітня) мала стати матір’ю. Отже, вбивали одразу двох — матір і дитину. На якусь мить Прокопові здалося, що він десь бачив це знівечене дівча, але ж де саме? Проте пам’ять Прокопа зараз нагадувала решето, яке посилено трясли чиїсь невблаганні руки — і те, що у звичайний час затрималося б на поверхні, тепер проскакувало крізь чарунки його пам’яті.
Доводилося зробити жорстокий висновок: Мотря потрапила в першу партію смертників. Зрозумівши це, Прокіп уявив, як її скарлючене муками тільце повільно кружляє довкола кулястого астероїда.
У розпачі він пройшов повз негра, що охороняв вхід до ліфта, піднявся у президентський сад. І лише тут помітив: поруч нього, мов тінь, мовчки
Саме цієї миті він помітив, що двері президентського палацу відчинилися й звідти випурхнула Гелена. Вона теж помітила Прокопа, втягнула голову в плечі й прожогом шмигнула на стежку, що ховалася серед пахучих олеандрів і в’юнких троянд. її гнучка постать у червоній сукні одразу ж зникла поза кущами.
Лятошинський, вдавши, що не помітив дочки, взяв Прокопа за лікоть:
— Я вас розумію, друже. Прийміть моє співчуття. Повірте, що це трагічне непорозуміння не сталося б, якби ви…
< image l:href="#"/>Але Прокіп його не дослухав — холодно вклонився й не оглядаючись рушив у напрямі обсерваторії. Увійшовши до помешкання, впав на ліжко і зболено заплющив очі. Думав про Мотрю — про те, як вона ждала його, бідненька, й по-думки кликала. Кликала крізь сльози, але з певністю, що він не забариться. Адже ж у катакомбах ширилися чутки, нібито він на дружній нозі з самим Президентом і йому до— і сить ворухнути пальцем, як Мотрю одразу ж відпустять. А таки ж правда: він міг порятувати сестру. Міг, але не врятував…
І нараз усвідомив, що, думаючи тільки про Мотрю, він впадає у тяжкий гріх перед Галактичною Матір’ю. Ендрю й Кривошеєв уміють думати про всіх, чиї тіла жаскими гірляндами висять над їхньою крихітною планеткою. Члени братства не тішаться власними рефлексіями — вони діють, як і належить справжнім мужчинам.
Годилося б завітати до Лі Чуня, але асистента гнітило, що він мусить приховувати від академіка таємницю братства. Немає сумніву, Лі Чунь знає про минулі зближення з кораблями Галактичної Варти, бо хто ж, як не він, завжди мусив обстежувати космічне довкілля? Лише недавно цей обов’язок перейняв на себе Прокіп. Але ж, бач, академік навіть натяком ніколи не згадав про синів Галактичної Матері. Заборонена тема. Чому ж Кривошеєв не боїться?
Думки знов повернулися до Гелени. Виходить, сподівання Лятошинського не здійснилися — вона не стала дружиною Президента, а, вочевидь, опинилася серед його наложниць. Доволі банальна історія. Чи, може, Прокіп надто поспішав з висновками? Адже ж те, що Гелена вийшла з президентського палацу, іще ні про що не свідчило.
Щоправда, Гелена уникала Прокопа так, ніби на ній лежав тяжкий гріх. Та, зрештою, яке йому до цього діло?..
Електрики він не запалював, у кімнаті стояла непроникна темрява. Вона на мить трохи розсіялася, коли несподівано відхилились двері. Але одразу ж і зачинилися. Прокіп навіть не встиг розгледіти, хто це увійшов до його мешкання. Війнуло парфумами — отже це був не Лі Чунь.