Коштовний камінь
Шрифт:
Так він сидів на положистім березі, сортуючи свої проби, а ріка клекотіла під ним дедалі загрозливіше. її каламутні хвилі досягали дощаного настилу. Ще кілька хвилин, а може кілька секунд — і все це могло впасти і зникнути в пінистому вирі.
На протилежному березі його товариші щось кричали, махали руками, показуючи на міст, а Вилю Власев підскакував на своїх коротких, як у качки, ногах і погрожував кулаком. Тільки Павел Папазов тихо стояв осторонь і з застиглою посмішкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтілі пальці, а він не відчував болю.
Коли останній камінь був загорнутий і пронумерований, Андрій встав, застебнув змійку сорочки, підняв
— Назад! — загукав Вилю Власев. — Стій!
Шум і виття розбурханої річки заглушали його голос, і його слова не долинали до того берега. Всі замовкли, застигли, чекаючи найгіршого: Андрій ступив на розхитаний міст. Тільки тепер він трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пішов уперед.
Хвилиною пізніше підпорки заскрипіли востаннє, почорнілий каркас наче зітхнув і пірнув у глибину, потім раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кілки, балки і дошки з шаленою швидкістю помчали до рівнини.
— Ти бачив, що могло трапитися з тобою? — злісно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого підборіддя. — Ти божевільний, — ось що я тобі скажу! І запишу це в блокнот, так і знай!
А Павел Папазов тепло потиснув йому руку і поплескав по плечу.
— Сміливець! — посміхнувся він йому. — Справжній розвідник.
— Я не божевільний і не сміливець, — відповів Андрій, облизуючи пересохлі губи. Тільки тепер він відчув приступ справжнього страху. — Я просто повільно пакую… Я завжди повільно готував свої колекції. Це питання спритності.
Спокій, оптимізм, які його ніколи не зраджували, бездумна впевненість у своїх силах — були природженими, притаманними йому рисами. Та він цього не усвідомлював, більше того, думав, що природа саме цими рисами його не наділила. Андрій про себе взагалі говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: «Ех, якби я був трохи спокійнішим!» або: «Звичайно, візьмусь за цю справу, але чи вдасться закінчити — чорт його знає!»
Андрій був сином учителя мінералогії, пристрасного і закоханого у своє діло. Працював він у пловдівських прогімназіях. До самої смерті він твердив з непохитною вірою, що Родопський масив — це благословенні богом поклади міді і цинку і що в підземних надрах нашої на диво прекрасної батьківщини є незліченні поклади заліза й нафти. За життя він був осміяний своїми колегами і помер бідним пенсіонером, у злиднях, забутий усіма.
Можливо, любов до природи і захоплення тисячолітніми таємницями земних надр — всі ці почуття були прищеплені йому старим мінералогом.
Зате врівноважену вдачу, наполегливість і схильність захоплюватись переборенням труднощів він успадкував від матері, жвавої й веселої жінки.
Як усі молоді люди, Андрій любив і кіно, і танці, і футбол, і прогулянки з хорошими дівчатами. А пристрасть у нього була одна — каміння. Прозорий гірський кришталь, в якому відбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливішу дівчину. Копатись у скриньці, в якій він змалку зберігав свої колекції, було для нього цікавішим, більш захоплюючим, ніж найкращий хвилюючий фільм. Заради будь-якої дівчини він би не лазив по стрімких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом світанку, міг рискнути всім, навіть власним життям.
І ось тепер, ніби розтривожений якоюсь невідомою силою, він втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомій, чужій землі. Він зовсім втратив здатність сприймати дійсність, і йому хотілося зупинитись і вщипнути себе, щоб відчути біль і переконатися, що
Тоді що ж це? Портфель був його — він міг відрізнити його серед тисячі інших. Та й як міг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозі від квартири до канцелярії він нікуди ні на хвилину не заходив? Цього ранку навіть газету не купував, — це він пам'ятав дуже добре. Потім портфель лежав увесь час перед його очима на столі, а він не вставав ні разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперів.
Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану і заміну іншим, фальшивим? До того ж фальшивий план багато в чому був подібний до справжнього: той самий топографічний ескіз, а пояснення в легенді — нібито написані ним самим, такий схожий почерк.
Не було тільки пунктирних ліній, якими він окреслив те місце, де вперше побачив зелений камінь, та червоної зірочки — умовного позначення, що вказувало на відправний пункт в складній системі підземного орієнтування. Замість червоної зірочки і пунктирних ліній план був червоний від безлічі дрібних кружечків. Один кружечок позначав вир, інші — піщані пляжі. Взагалі, це був детальний топографічний ескіз, який не міг би йому приснитись.
Саме цей ескіз був у нього в портфелі, а його власного плану не було; його кудись занесли невидимі сили. Занесли, так. Але коли?
Він працював над планом до пізньої ночі, ліг не роздягаючись, — такий був зморений. В останні хвилини перед сном він пам'ятав дві речі: те, що папку з готовим планом поклав у портфель і що перш ніж погасити світло, витрусив попільничку з вікна, бо не міг терпіти запаху недокурків і тютюнового попелу. І це було все.
Потім, коли сон здолав його, в затуманеному мозку випливло знайоме почуття, недоречне, наче капюшон після дощу; воно завжди з'являлось у нього вже після того, як він зробить щось погане, а потім жалкує і сам себе картає. Ось і тепер він висипав купу недокурків надвір, прямо перед вікном, — хіба так личить культурній людині? «Культурна людина не викидає сміття під своїми вікнами, — докорятиме вранці Савка і зітхне: — Ех, Андрію, чому ти завжди ставиш мене в незручне становище перед матір'ю? Невже так тяжко привчитись до порядку?» Савка — дочка господарів, дев'ятнадцятилітня дівчина, з кирпатим носиком і веселими очима. Він не хоче засмучувати ці очі і готовий зараз же скочити через вікно, зібрати ці прокляті недокурки і струсити попіл. Так, він зараз же зробить це… Але сон перемагає його бажання, тільки рука простяглась і звисла додолу, пальці доторкнулись килима.
А в розчинене вікно віє холодний нічний вітер, злегка шарудять розкидані на столі аркуші. Великий місяць блищить на темно-синьому шовку неба і сповнює кімнату м'яким матовим світлом… І ніби вже не білі аркуші шелестять на столі, а тихо шумить високий густий віковий ліс. Вузенька стежечка, вкрита листям, в'ється між порослими мохом стовбурами дерев, між кущами ожини й папороті, спускається в глибоку балку і зникає за купами каміння. Ось вона, ця яма, поросла по краях шипшиною і глодом, вся вкрита пишною, густою, аж по коліна високою травою. Звідси крізь округлий отвір починався довгий і темний коридор. Все нижче йде цей коридор, перетинає білий, ніби мережаний ліс…