Коштовний камінь
Шрифт:
Він залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» і позадкував до дверей.
Того ж дня, по обіді, інженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шість разів, але весь час один і той же мелодійний голос відповідав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тільки біля десятої години вечора він почув у трубці його сильний баритон, і невідомо чому його душу переповнила справжня радість.
— Кому ви ще розповідали про ваші припущення? — запитав він.
— Спробував поділитися з колегами. Та вони поставились до моїх слів з великим недовір'ям. Сміялись, — мовляв, хіба один мінерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мінералів… А перед товаришем Власевим, зрозуміло, навіть не заїкався. І,
— Принесіть мені детальний картографічний ескіз місцевості, де, за вашим припущенням, має бути цей мінерал, — звелів Спиридонов. — І нікому ні слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.
— Мені це і на думку не спадало, — засміявся молодий чоловік.
Наступного ранку, після розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помічників Вилю Власева: Павла Папазова і спеціаліста по кольорових металах, мінералога Арсова.
Парторг Павел Папазов був спеціалістом в галузі хімії, як і Вилю Власев. І зовнішністю, і вдачею вони були цілковитою протилежністю один одному. Папазов був високий і стрункий чоловік, завжди чисто поголений; спиртних напоїв він не вживав, одягався добре — зі смаком і скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його відкрите красиве обличчя, на якому привітно сяяли спокійні сині очі, приємний голос і невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот і тривог — все це схиляло до відвертості, викликало почуття симпатії навіть у людей, знайомих з ним кілька днів. Старий член партії, він до Дев'ятого вересня був у в'язниці.
Коли бригада була в поході, Папазов добровільно брав на себе обов'язки санітара: перев'язував, давав ліки хворим, пильно стежив за тим, щоб працівники не нехтували своїм здоров'ям. Він був улюбленцем усієї бригади. Тільки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офіціально і завжди звертався до нього на «ви». Та оскільки всі добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нікого не дивувало.
У спеціаліста по кольорових металах Ігната Арсова — високого, сухорлявого чоловіка років сорока — було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помітними губами і квадратним кістлявим підборіддям. Рухливий, спритний і неспокійний, він рідко сидів на місці: в нього ніби під ногами горіло. Вдача в нього була надто люб'язна; він часто надокучав колегам своєю надмірною догідливістю, невгамовним прагненням усім чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворіє, особливо в поході, то він носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав і підмітав у його палатці, пильно стежив за вживанням ліків, ніби створений був для того, щоб доглядати за хворими.
Ігната Арсова вважали досвідченим спеціалістом: за останні два роки він відкрив кілька родовищ міді, цинку й олова. Та як тільки заходила розмова про його особисті заслуги, він червонів, як дівчина, ніяковів, тікав, сердито й ображено махаючи рукою, і палко заперечував:
— Усе це дурниці. Я нічого не відкрив і не брав ніякої участі в цих роботах. Людина відкриває щось, коли до цього прагне свідомо, із заздалегідь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсім випадково натрапив на руду, сліпо… Запевняю вас, саме так. Якщо хтось і має заслуги в цьому відкритті, і нагороди заслуговує, то це наш керівник — товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує і товариш Папазов, під чиїм безпосереднім керівництвом всі ми діяли. Заслуга, взагалі, належить нашим керівникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний інший на моєму місці відкрив би те ж саме,
Всі, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмірна скромність набрала хворобливого характеру. Він часто називав себе «неуком», «слугою», «сліпим знаряддям» випадковості, нікчемою, якій пощастило і т. п. Одного разу, в таборі під Бакарланом, Арсов був у пригніченому настрої і зробив дивне признання:
— Знаєте, — сказав він, — у мене якесь жахливе почуття: мені здається, що мій мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, — і вдень, і вночі, — в черепі моєму створюється жахлива порожнеча. І я думаю: що ж це за порожнеча, що в ній є? Повітря? Пара? Я багато думаю над цим.
Вилю Власев рідко говорив з Арсовим, і то тільки в службових справах. Він морщився, бо не терпів його м'якого шипучого голосу, уникав зустрічатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, — цінив як спеціаліста. Кілька разів начальник брався записати його характеристику в свій блокнот, та ніяк не міг: образ цієї людини не підпадав під відомі йому «показники» і проценти, не вкладався ні в які певні і точні формулювання.
А Павел Папазов полюбив Арсова, навіть зробив своїм помічником у партійних справах. Він захоплювався його скромністю, ретельністю, вважав взірцем бездоганної дисциплінованості. Парторг доручав йому робити доповіді, збирати членські внески, висунув своїм заступником. Все це Ігнат Арсов виконував дуже сумлінно. Часто писав характеристики на комуністів бригади, і Павел Папазов дивувався: «Наче писав моєю рукою і дивився моїми очима!»
— Дуже радий, — злегка вклонявся у відповідь Ігнат Арсов. — Ви ж навчили мене вірно бачити, суворо і об'єктивно оцінювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тільки вам.
Минулого року восени Арсов відкрив поклади мідної руди, але й це своє відкриття приписав Папазову.
— Я працював за його вказівками, — твердив він.
Папазов не пригадував, чи справді давав Арсову якісь «вказівки», але чомусь не заперечив, змовчав і прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом — підвищення по службі. Після цього випадку вони стали нерозлучними друзями.
Минулої осені, коли Андрій розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга і без зайвих слів спитав:
— Що ти думаєш з цього приводу?
Ігнат Арсов довго мовчав.
— Дозвольте відповісти через кілька днів, — нарешті відповів він.
Минув тиждень, десять днів. Ігнат Арсов чомусь їздив у Софію. І от одного вечора він сам заговорив про Андрія.
— Ви мене питали, що я думаю про його гіпотезу? Скажу: наївна фантазія.
— Так, все це так, — усміхнувся Папазов. — Фантазія, зрозуміло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими ідеями. Як це красиво і благородно!
І тут вперше Ігнат Арсов заперечив йому.
— Такі захоплення — марнування часу, — сказав він. — Я б на вашому місці його приборкав.
Ці слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли біля столу Славі Спиридонова.
— У вашій бригаді є один молодий геолог, — почав начальник. — Звуть його Андрій Андрєєв! Яка ваша думка про нього?
Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув і вимушено весело відповів:
— Андрій?.. Прекрасний хлопець! В свій час він був центром нападу в студентській футбольній команді.
При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмішка.
— Я вас не питаю про його спортивні якості, товаришу Папазов. Чи центром був він, чи крайнім. — Славі Спиридонов любив і розумів футбол. — Зараз мене цікавить не це. Я вас питаю про інше і певен — ви догадуєтесь, про що саме.
— Як вам сказати, це людина нового типу, — почав якось невпевнено Папазов. — Якщо захоплюється, то захоплюється цілком.
— Симпатична людина, — сказав Ігнат Арсов 1 вклонився.