Корида
Шрифт:
“Це ж як?”
“Ви будете з ними”.
…Ліана підхопилася з-за столу.
— Що жми сидимо! ТребаЗенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба розкривати таємниці?
— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав?
— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться
— А він же як?
— Ні пари з уст. Ще випив. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.
— З рушницею?
— Та ні. Все навпаки. Віддав млина добровільно. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Отак.
— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?
— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.
— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.
Вона мила посуд. Зенон узяв рушник і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:
— Чому ти думаєш, що, вирушивши в минуле, ти помолодшаєш? Як ти це собі уявляєш? Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє — а життя собі йде. Твої клітини змінюються…
— Зеноне, я не люблю фантастики.
— Валю, послухай. Це все дуже просто. Багатовимірний організм нашого всесвіту кожної миті є сам собою і водночас змінюється, стає іншим. Тобто структура всесвіту передбачає обов’язкове існування одночасно всіх формацій, які постійно розвиваються, але не зникають, а лишають по собі копію, нащадка… Так, як клітина в організмі залишає по собі іншу клітину. Я свідомо добираю біологічні приклади, щоб тобі, медикові, простіше було зрозуміти.
— Була колись медиком, — сказала Валя, розвішуючи над газовою плитою випрані пелюшки.
— Час — категорія необоротна. Ще нікому ніколи не вдалося і те вдасться повернутись у своє власне минуле. Але можна опинитися в чужому теперішньому, котре як дві краплі води схоже на твоє минуле. Всі історичні формації існують одночасно, постійно переходячи одна в одну, проте не зникаючи. Така будова багатовимірного всесвіту. І тут у нашій кімнаті є зараз і древній праліс, і печерні люди, і середньовічні лицарі, і київські князі, і, може, поруч тебе стоїть біокібер з майбутнього, але всі вони з іншого виміру, і ми їх не можемо побачити… Розумієш?
— Писав би ти, Зеноне. В тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить… Підійди, бо в мене руки мокрі.
— Алло! Я слухаю!
— Що ви робите, синку?
— Та так… Господарюємо…
— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… До нас завітав твій дядько, Орлан Стах…
— Орлан Стах?
— Якщо хочеш, можеш приїхати.
— Звичайно, приїду. — Зенон поклав телефонну трубку. — Валюшо, поїдемо до моїх у гості?
— Зараз?
— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. От хто розкаже про минуле і майбутнє. їдьмо?
— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопоту ще на цілу ніч.
— Тобі, мабуть, доводиться багато мандрувати?
— Так… — Орлан поглянув на годипяик. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.
— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.
— Дві тисячі двадцятого…
— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.
— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про їхню трагедію. Дуже важко здолати х’юстонський бар’єр. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались. Але в нас з’явилась одна новинка. З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене… За тиждень повернусь і заберу вас до себе. Можливо, мені дозволять.
— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.
— Чому?
— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане. Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня. А ти одружений, Орлане?
— Так… У нас з Валерією син. Вона теж історик, часто буває у вашому часі…
Якусь мить усі напружено мовчали.
— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут все своїми власними руками…
— На жаль, не можу. На мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.
— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна. По війні — директор школи. Зараз на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник.
Орлан Стах раз у раз поглядав на годинник. І всі зрозуміли, що час зустрічі закінчився.
Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографування, урочисті й водночас сумні.
Вийшли з хати. Світало. Нічний морок поволі танув разом з легеньким весняним туманом. Зелень каштанів була ще блідою, чекаючи на перший сонячний промінь, щоб засвітитися цнотливою весняною молодістю, омитою коротким нічним дощем, спалахнути трепетним вогнем каштанових свічок.
Зупинилися на веранді й довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного мотора. По шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.