Корида
Шрифт:
Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.
— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.
У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.
— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.
— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:
— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках,
Але телевізор мовчав.
— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…
Але Василь на телевізорах не розумівся.
— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.
Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.
У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:
— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.
Підійшов і сів поруч з Явдохою.
А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву, якось ніяково усміхаючись, з мулярською кельмою в руці. А за ним — дебелий червоновидий сільський умілець з видатним прізвищем (Василь забув, яке саме було в нього прізвище, але пам’ятав, що якесь відоме, героїчне). А потім почали заходити вже по двоє, по троє — молоді, й старі, і зовсім діти, їх Василь уже не знав. Заходили, курили, вже сісти не було де, й тому більшість стояло.
І от, коли в кімнаті стало так тісно, що й не дихнути, хтось раптом голосно сказав:
— Тісна у Марусини хата. І стара, як світ. Може, ми їй нову хату поставимо?
І Василь упізнав голос свого тестя і лише подумав: “І він до Марусі приїхав, ніби знав, що я тут”.
— А чого ж, — мовив Чорнобай.
— Годиться! — крякнув сільський універсал з видатним прізвищем. — Ідея — сто пудів! А цю давайте зразу завалимо — просторіше буде.
Хата виповнилась схвальними вигуками, і всі відразу від малого до старого кинулись валити стіни. Глиняні стіни опиралися, знехотя пручались, але дуже скоро глуха стіна подалася і зі стогоном благовісної полегкості, тамованої безсловесної вдячності впала грудьми на землю. Все відразу потонуло у хмарі коричневої куряви. З хати ніхто не виходив, усі дружно налягли на сусідню стіну. І ось уже впала й вона. Василь усе ще сидів за столом.
“І чого я не подзвонив у клініку? Хоч би знав, що все це не даремно… Як болить серце! О, як болить…”
Впала третя стіна, але стеля висіла, як і раніше. Коли глухо гупнула остання дубова підпора, трохи поточена шашелем, всі з полегкістю зітхнули і почали виходити на подвір’я. А стеля, старезний дах під стріхою — усе ще висіла. І лише коли Василь вайлувато підвівся з-за столу і пішов до людей на подвір’ї, а за ним Андрійко, лише тоді в стелі щось хруснуло, клацнуло, ніби надломилося, і вона повільно почала підніматись, звільнилася від димаря і зависла над подвір’ям, над людьми. Три квітки червоного маку на порослій мохом соломі тріпотіли пелюстками.
Потім старий дах піднявся вище, трохи завалився на лівий бік і полетів уже швидше, описуючи коло. Незабаром він зник
— Хлопці, то давайте вже й піч завалимо.
— Не треба. Залиште, — сказала Марусина. — Буде на чому хоч обід зварити.
— Обід — це добре, — мовив хтось із гурту, і всі схвально загули.
— Давай, Марусино, вари на всіх, а ми — до роботи.
Звідкись узялися вертольоти з величезними вантажними підвісками — в одного цегла, в другого бетонні монтажні блоки, в третього лісоматеріали… Розвантажувались посеред подвір’я. Ніхто не помітив, як придеренчав екскаватор і за лічені хвилини вирив траншеї під фундамент. Закипіла робота. А усміхнена Марусина поралась біля печі — варила обід.
— У нас колгосп багатий. Ми це діло — раз плюнуть! — раз у раз повторював чийсь веселий голос.
А звідкись здалеку долинало приглушене жаб’яче кумкання.
“Як я міг поїхати і не подзвонити в клініку, — подумки картав себе Василь. — А якби то був мій син? Хіба отак би поїхав після операції?” І раптом Серпаи розплакався. Сидів па купі піску, щойно висипаній з велетенського самоскида, і плакав, притискаючи до себе Андрійка.
— А якби то був ти, синку? Хіба б я тебе залишив? Ні, ніколи. Як я міг? Залишив людину, маленьку людинку, безпомічну… Ми ж люди! Насамперед — люди! Які там дисертації?! Яка наука?! Кому потрібні красиві й мудрі слова, коли я можу отак залишити людину…
— Не плач, тату, — сказав Андрійко. — Полетіли додому. Нас мама чекає.
— Так, синку, — намагався підвестися на ноги з купи піску і не міг. — Летимо. Зараз летимо.
Нарешті йому вдалося встати. Зібравши всі сили, відштовхнувся ногами від землі, підхопив сина і піднявся в повітря.
— Куди ти, Василю? — раптом вигукнула Марусина. — А картоплі взяти?! Ти ж по картоплю приїхав! Та й качок я тобі ще не врубала!
— У нас колгосп багатий! Нам картоплі комусь дати — раз плюнуть! — знову долинув чийсь голос.
З висоти кількох метрів Василь бачив, як Марусина побігла до погреба і швидко витягнула лантух картоплі, розв’язала його, взяла одну велику картоплину і щосили кинула її до Василя. Підбігли й інші односельчани, йвк брали з лантуха по картоплині і кидали.
— Ти ж картопельки хотів! Бери!
Василь, зависнувши над подвір’ям, злякано дивився на те все і лише міцніше притискав Андрійка до грудей. І раптом одна картоплина влучила просто в обличчя. Серпан відчув, як очі заливає щось гаряче-гаряче. Але, на щастя, то скоро минулося, і він полетів — усе швидше, швидше, швидше… На землі і в небі все злилося в одноманітну сіру миготняву. Аж нарешті побачив на обрії вогні вечірнього міста…
Здалеку побачив — кватирка відчинена. І, різко втрачаючи висоту, полетів до свого освітленого вікна, намагаючись втрапити у прямокутник кватирки.
Відчувши себе вдома, обм’як, знесилений упав на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина… Вона здригнулася, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет… Дружина сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.