Корабельна катастрофа
Шрифт:
Підбадьорений успіхом, Вікс сам став за стерно.
Коли бриг набрав швидкості, капітан почав вигукувати команди.
— Готуйсь! Ліво руля!.. На шкотах!.. Грот проти вітру! І нарешті прозвучали фатальні слова:
— Всі на фок, брасопити реї!
Зміна курсу на судні, оснащеному прямими вітрилами, вимагає великого досвіду та вміння блискавично оцінювати ситуацію. Моряк, що звик до прудкої шхуни, на бригу завжди поспішає. Так трапилось і тут. Наказ прозвучав надто рано. Марселі обвисли, і бриг одразу збавив хід. Та навіть тепер, якби
Вікс спробував зробити поворот фордевінд; для цього маневру місця виявилось мало, і приблизно в сорок хвилин на п'яту бриг «Летючий шквал» сів на коралово-піщану обмілину.
Вікс погано знав судна, оснащені прямими вітрилами, і показав це на ділі. Але він був справжнім моряком і природженим капітаном, тож умів знаходити раду в найбільшій скруті, коли не потрібен великий розум, а досить гострих очей та мужнього серця.
Перше ніж його люди зрозуміли, що сталося, Вікс уже вигукував нові команди; матроси взяли вітрила на гітови й почали робити проміри довкола брига.
— Засіли добре, — зауважив Вікс і наказав спускати шлюпку.
— Зачекайте! — вигукнув Томмі. — Невже ви хочете запрягти нас, аби стягти бриг із мілини?
— Саме так, — відповів Вікс.
— Я й не подумаю братись за такі дурниці, — сказав Томмі. — Я й так уже натомився до смерті.
Насупившись, він рішуче сів на ляду і додав:
— Ви нас посадили на мілину, ви нас з неї і знімайте!
Картью і Вікс перезирнулися.
— Зрозумійте, — сказав Картью, — ми дуже стомлені.
— Починається приплив! — заперечив капітан. — Невже ми не скористаємось припливом?
— Знов дурниці! — огризнувся Томмі. — Припливи будуть і завтра.
— А крім того, — додав Картью, — вітер ущухає, а сонце незабаром сяде. Потемки ми можемо накоїти чортзна-чого.
— Це правда, — погодився Вікс і на якусь мить задумався. — Лиш одного не розумію! — раптом вигукнув він збуджено. — Не розумію, з якого тіста ви зроблені! Я не можу залишатися тут! Погляньте на цей кривавий захід — я не можу залишатися тут!
Усі подивились на нього з жахом і подивом. Капітан повсякчас був їхньою опорою, і тепер, коли цей практичний чоловік раптом постав перед ними таким наляканим, таким безпорадним і збудженим, вони сторопіли, розгубилися. Цим скористався Мак — він, ніким не помічений, видобувся на палубу, коли бриг сів на мілину.
— Капітане Вікс, — сказав він, — це я накликав на вас усі лиха. Мені дуже тяжко, я хочу просити у вас прощення. Якщо бодай хто-небудь скаже: «Я прощаю тобі», — мені камінь спаде з душі.
Вікс вражено поглянув на Мака, але за мить оволодів собою.
— Ми всі тут як у буцегарні, — сказав він, — і нам не час зводити рахунки чи обмінюватись стусанами. Я прощаю тобі, Маку, але яке з того пуття?
Інші теж простили Мака.
— Дякую вам усім, ви справжні джентльмени, — розчулено мовив Мак. — Але
Це було справді так, хоча й навряд чи протестантська церква могла б пишатися такими синами.
— Це ж прекрасно, — провадив Мак. — Чому б нам не помолитись нашому господу? Адже це не зашкодить!
Він говорив таким же покірним, благальним тоном дитини, і всі скорилися йому й поставали на коліна.
— А я постою, — сказав Мак і затулив очі долонею.
Вони прочитали молитву під акомпанемент прибою та криків чайок і підвелися з відчуттям полегкості. Досі кожен на самоті переживав свою вину і лише інколи в запалі гніву чи суперечки згадував про злочин, щоб відразу прикусити язика. А тепер вони покаялись гуртом, і їм здавалося: найгірше лишилось позаду. Навіть більше: благання «і відпусти нам гріхи наші», вимовлене відразу після того, як вони простили безпосереднього винуватця страшного лиха, прозвучало для їхніх вух як відпущення гріхів.
Саме заходило сонце, коли вони повечеряли, а потім усе товариство, що потрапило в корабельну катастрофу (знову — корабельна катастрофа!), обляглося спати.
Ранок видався безвітряний і паркий. Прокинувшись, вони відчули, що наче й не відпочивали, і байдуже озиралися довкола. Тільки Вікс, добре розуміючи, який тяжкий день їх чекав, заворушився. Він зміряв рівень води в трюмі, спохмурнів, зміряв іще раз і замислився. Усі помітили, що він невдоволений.
Потім він стрепенувся, швидко роздягся, виліз на фальшборт і звів руки над головою, приготувавшися стрибнути в воду. І раптом він наче закам'янів, напружено вдивляючись у небокрай.
— Дайте мені бінокля, — сказав Вікс.
Всі миттю полізли на щогли, а капітан приклав до очей бінокля.
На півночі, над самісіньким обрієм, ледь виднів стовпчик сірого диму, піднімаючись у безвітряному просторі просто вгору, як знак оклику.
— Що це, по-вашому? — спитав хтось у Вікса.
— Поки що не розбереш, — відповів той. — Та як по димові, цей пароплав іде просто на нас.
— Пароплав?!
— Можливо, це китайський поштовий, а можливо, військовий корабель, що курсує в пошуках потерпілих катастрофу. Ану, хлопці, до діла! Всі на палубу!
Опинившись на палубі, Вікс спустив прапор, прив'язав його до сигнального фала і знову підняв, але вже перевернутим.
— Слухайте мене уважно, — сказав він, влазячи в штани, — і все запам'ятовуйте. Якщо це військовий корабель, він буде поспішати. На всіх цих кораблях, де не роблять діла, а лише отримують гроші, завжди несусвітній поспіх. Це якраз те, що нам треба. Ми вирушимо з ними, а вони не стануть витрачати час на зайвий огляд та розпити. Я — капітан Трент; Картью, ви — Годдедааль; ви, Томмі — Гарді, Мак — Браун, Амалу… Хвилинку! Його за китайця нам аж ніяк не видати… Ага, А Він дезертирував, Амалу виявили в трюмі — їхав зайцем, — і я зробив його коком, але паперів на нього не оформляв. Вхопили суть? А тепер повторіть ваші імена.