Корабельна катастрофа

Стивенсон Роберт Льюис

— Ми з оцим джентльменом купили у них розбитий корабель, — пояснив я, — і хотіли з'ясувати деякі подробиці. Нам дуже прикро, що ми нікого не застали.

Довкола нас зібралося кілька цікавих — аукціон усе ще був у всіх на вустах; і раптом один із них, дужий обвітрений матрос, заявив:

— А помічник, либонь, ще в місті. Адже він хворий. Він так і не виходив з лазарету на «Бурі» — ось що я чув.

Джім ухопив мене за рукав.

— Вертаймо до консульства! — сказав він.

Та навіть у консульстві

нічого не знали про містера Годдедааля. Лікар із «Бурі» видав йому довідку, що він сильно захворів, і помічник прислав свої документи в консульство, але персонально не з'явився.

— У вас є телефонний зв'язок з «Бурею»? — запитав Пінкертон.

— Є, з учорашнього дня, — відповів клерк.

— То, може, ви зателефонуєте туди або дозволите мені? У нас нагальна потреба поговорити з містером Годдедаалем.

— Гаразд, — відповів клерк і взявся за телефонну трубку.

Через кілька хвилин він звернувся до нас:

— Мені дуже прикро, але містер Годдедааль зійшов з корабля, і ніхто не знає, де він.

— Ви оплачуєте проїзд потерпілих на батьківщину? — запитав я: мені сяйнула несподівана думка.

— Якщо вони попросять, — відповів клерк, — а це трапляється не завжди. Сьогодні вранці ми оплатили проїзд гавайця до Гонолулу, і, наскільки я зрозумів зі слів капітана Трента, решта збирається повертатись на батьківщину гуртом.

— Отже, ви ще не видавали їм гроші? — запитав я.

— Поки що ні, — відповів клерк.

— А ви дуже здивуєтесь, коли я вам скажу, що вони вже поїхали?

— Не може бути, ви помиляєтесь!

— І все ж так воно й є, — наполягав я.

— Я певен, що ви помиляєтесь, — повторив клерк.

— Дозвольте скористатись вашим телефоном, — попросив Пінкертон.

Він зателефонував до друкарні, що завжди друкувала наші об'яви. Я не чув його розмови, бо раптом мені пригадались великі незграбні літери в реєстраційному журналі заїжджого двору «Яка радість!». Я запитав клерка, чи нема в них зразка почерку капітана Трента. І тут я довідався, що капітан не володіє правицею, бо незадовго до катастрофи пошкодив її, і що навіть судновий журнал останнім часом вів за нього містер Годдедааль, а сам Трент лише розписувався лівою рукою. На той час, коли я дістав цю інформацію, Пінкертон уже повісив трубку.

— Ну, поки що все. Тепер візьмемося за шхуну, — сказав він. — А завтра надвечір я розшукаю цього Годдедааля — або я не Пінкертон!

— Яким чином? — поцікавився я.

— Зрозумієш іще сьогодні, — відповів Пінкертон. — А тепер, після всієї мороки з портьє, клерком та великим цабе Беллерсом, нам буде вельми приємно побувати на шхуні. Там, я певен, робота кипить.

Але на причалі панувала тиша, і єдиною ознакою життя на борту «Нори Крейн» був димок над камбузом. Пінкертон зблід і, зціпивши зуби, стрибнув

на борт шхуни.

— Де капітан цієї?.. — він не доказав фрази, бо не зміг підібрати слова, яке вповні передало б його почуття.

Звертатися, власне, не було до кого, хоч із дверей камбуза визирнув чоловік у білому ковпаку — очевидно, кок.

— Капітан у себе, обідає, — повагом сказав він, безперестанку жуючи.

— Шхуна розвантажена?

— Ні, сер.

— І не починали?

— Починали. Гадаю, завтра ми візьмемося жвавіше.

— А я гадаю, це комусь так просто не минеться, — сказав Пінкертон і рішуче попрямував до каюти.

Там, за столом, заставленим стравами, спокійнісінько обідав смаглявий гладун. Коли ми ввійшли, він звів очі на Пінкертона, який, не вклонившися, схрестив руки на грудях і мовчки свердлив його поглядом, суворо стиснувши губи. На добродушному обличчі капітана чимдалі виразніше малювався подив, а далі й досада.

— Так, — обізвався нарешті Джім, — саме це ви й називаєте поспішністю?

— А, власне, хто ви? — спитав капітан роздратовано.

— Хто? Я Пінкертон! — обурено вигукнув Джім — так, ніби його прізвище мало бути магічним талісманом.

— Хоч би хто ви були, ви не відзначаєтесь ввічливістю, — так само роздратовано мовив капітан. Але поведінка Пінкертона, певне, таки вплинула на нього, бо він підвівся і поквапом додав: — Треба ж колись і пообідати, містере Пінкертон…

–. Де ваш помічник? — урвав його Джім.

— Десь у місті, — відповів капітан.

— Ах, десь у місті! — в'їдливо повторив Пінкертон. — А тепер я вам скажу, хто ви: ви шахрай, і якби я не боявся забруднити свого черевика, я копнув би вас ногою разом із вашим обідом і викинув на причал.

— Я теж дещо скажу вам! — відрубав капітан, густо почервонівши. — Для такого, як ви, я судно не поведу, хоч благайте мене навколішках! Я звик мати справу з порядними людьми.

— Я можу вам назвати імена декого з порядних людей, з якими вам більше не доведеться мати справу, і перш за все — всю компанію Лонгхерста! — скипів Джім. — Про це вже я подбаю, друже мій. А зараз викидайте звідси своє манаття, і миттю, та не забудьте забрати з собою свою шолудиву команду. Я сьогодні ж знайду собі справжнього капітана і справжніх матросів.

— Я піду, коли сам схочу — тобто завтра вранці! — вигукнув капітан нам услід, коли ми вже зійшли на берег.

— Сьогодні весь світ наче перекинувся догори дном! — вигукнув Пінкертон. — Спочатку Беллерс, потім. отой портьє, а тепер цей шахрай! І де тепер шукати капітана, Лаудене? Адже Лонгхерст ще годину тому пішов додому, і взагалі зараз нікого не знайдеш.

— Я знаю, де шукати, — відповів я. — Сідай швидше.

І коли ми сіли в екіпаж, кивнув візникові: