Корабельна катастрофа

Стивенсон Роберт Льюис

Ми покашляли та потупцяли, і з тих дверей з'явився Беллерс: він ішов нам назустріч так боязко і насторожено, ніби чекав, що на нього кинуться з кулаками, а коли впізнав нас, з ним стався — не підшукаю тут інших слів — справжній напад люб'язності.

— Містер Пінкертон з компаньйоном! — вигукнув він. — Я зараз же принесу стільці!

— Не треба, — сказав Джім, — нам ніколи. Воліємо стояти. Ми маємо до вас справу, містере Беллерс. Сьогодні вранці, як вам відомо, я купив викинутий на мілину бриг «Летючий шквал»…

Юрист

кивнув.

— …І купив його, — провадив мій друг, — за суму, що зовсім не відповідає, вартості вантажу та всіх витрат.

— А тепер ви передумали і ладні відмовитись від цієї операції? Я так і гадав, — відповів Беллерс. — Мій клієнт, не приховаю, висловив невдоволення тим, що я так підняв ціну. Либонь, ми надто погарячкували, містере Пінтсертон.

Конкуренція, дух змагання… Проте я буду з вами відвертий… я знаю, коли маю справу з людьми благородними… Я майже певен, що мій клієнт перекупить у вас бриг, коли ви передасте це діло мені, і тоді ви втратите… — Він уп'явся очима-буравчиками в наші обличчя і видихнув: — Ви нічого не втратите! І тут Пінкертон вразив мене.

— Не про це мова, — сказав він. — Я купив бриг. Я знаю, що на ньому цінний вантаж, і я не збираюся втрачати його. Але я хотів би вияснити деякі моменти, щоб уникнути непотрібних витрат, — і за це негайно плачу готівкою. Вам же треба вирішити, буду я мати справу з вами чи безпосередньо з вашим партнером. Якщо ви готові повідомити мені такі факти, то називайте вашу цифру. Але знайте, — = додав Джім, звівши догори пальця, — коли я кажу «готівкою», то маю на гадці векселі, які підлягають оплаті після повернення корабля і за умови, що інформація виявиться точною. Котів у мішку я не купую.

Я помітив, як спалахнули на мить очі юриста, коли Джім почав свою несподівану промову, і як вони згасли, коли він виклав умови.

— Гадаю, що про цей бриг вам відомо більше, ніж мені, містере Пінкертон, — сказав Беллерс. — Я знаю тільки те, що мені доручили купити його і що мені це не вдалося.

— Ви маєте одну гарну рису, містере Беллерс: ви не марнуєте часу, — зауважив Джім. — Назвіть ім'я й адресу вашого клієнта.

— Зваживши всі обставини, — відповів Беллерс, і в його голосі залунала таємничність, яку важко передати словами, — я дійшов висновку, що не маю права повідомляти ім'я мого клієнта. Я охоче зв'яжусь із ним, якщо ви мені це доручите, але аж ніяк не можу дати вам адресу.

— Гаразд, — мовив Джім і надів капелюха. — Досить рішучий крок, чи не так? — І закінчив, витримуючи паузи після кожної фрази: — Не передумали?.. Зважте всі обставини… Даю долара.

— Містере Пінкертон! — обурено вигукнув юрист. Я злякався, що Джім зайшов надто далеко.

— Бачу, вам зараз долар не потрібен, — мовив Джім. — Тоді послухайте, містере Беллерс, ми обоє люди ділові, тож я пропоную вам…

— Зачекай, Пінкертоне, — втрутився

я. — Мені відома адреса: Мішін-стріт, будинок дев'ятсот двадцять чотири.

Не знаю, хто більше здивувався — Пінкертон чи Беллерс.

— Якого ж біса ти мовчав, Лаудене? — обурився мій друг.

— Але ж ти мене й не питав, — відповів я, червоніючи по саме волосся.

Запала мовчанка; її першим порушив Беллерс, люб'язно повідомивши прізвище, якого ми не знали.

— Раз вам відома адреса містера Діксона, — сказав він, анітрохи не приховуючи бажання позбавитись нас якомога швидше, — я не бачу причини, аби затримувати вас.

Не знаю, що відчув Пінкертон, та коли ми вийшли з комірчини цього бридкого крутія і спускалися сходами, у мене на душі лежав камінь. Усе моє єство напружено чекало першого Джімового запитання, і я ладен був слізно зізнатися в усіх гріхах. Але мій друг нічого не питав.

— Нам треба взяти візника, — сказав він, квапливо рушаючи до ближчої стоянки. — Не можна гаяти час. Ти зрозумів мій намір? Навіщо нам платити цьому крутієві комісійні!

Мені знову здалося, що він запитає мене, чому я мовчав, — і знову я помилився. Мені спало на думку, що Джім боїться цього запитання, і я ладен був зненавидіти його за цей страх.

Коли ми вже сиділи в екіпажі, що прямував на Мішін-стріт, я не витримав:

— А ти не спитав мене, звідки я знаю цю адресу, — сказав я.

— Так-так, — мовив він сполошено, — а й справді, звідки ти знаєш? Цікаво, справді.

Його тон подіяв на мене, мов ляпас, і я враз утратив самовладання.

— Дуже прошу не розпитувати мене про це! Я не можу дати жодних роз'яснень.

Ледве я випалив ці безглузді слова, як ладен був віддати все на світі, щоб повернути їх. І мені стало ще прикріше, коли Пінкертон, поплескавши мене по плечу, відповів:

— Гаразд, друже, більше ні слова. Я певен — ти вчинив саме так, як треба.

Повернутись до цієї розмови мені забракло мужності, але подумки я поклявся, що докладу всіх зусиль, аби поправити наслідки нашого божевільного рішення, і швидше дам порізати себе на шматки, аніж дозволю, щоб Джім утратив хоча б єдиного долара.

Та коли ми під'їхали до будинку номер 942, знайшлася інша причина для роздумів.

— Містер Діксон? Він виїхав, — сказала власниця будинку.

— Куди?

— Не можу сказати, — відповіла вона. — Я його вперше бачила.

— А куди він відправив свій багаж? — спитав Пінкертон.

— У нього не було багажу. Він прибув учора ввечері, а сьогодні поїхав, і був у нього лише саквояж.

— Коли він поїхав? — запитав я.

— Годині о дванадцятій. Хтось запитав його по телефону, і я покликала. Мабуть, йому сповістили щось важливе, бо він відразу ж і поїхав, хоча найняв кімнату на тиждень. Він був дуже засмучений — мабуть, хтось помер.